Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
За мить Люсі щось згадала та, ставши навшпиньки, прошепотіла Сьюзан, що стояла поруч:
– Чуєш, я, здається, знаю, хто вони!
– Хто?
– Юнак із диким обличчям – то Бахус, а старий на віслюку – Силен. Пам’ятаєш, колись давно про них розповідав нам пан Тумнус?
– Гм, і справді! – здивувалася Сьюзан. – Та знаєш що…
– Що?
– Коли б поруч не було Аслана, я б зовсім не хотіла опинитися у цій компанії.
– І не кажи… – навіть здригнулась Люсі.
Розділ 12
Мара і кара
А Тиквік і хлопчаки вже стояли коло темної низької кам’яної арки, де починався хід, що вів до святині кургану. Щойно вони наблизилися, як із темряви вигулькнули двоє вартових борсуків (у пітьмі Едмунд тільки й міг розгледіти, що білі смуги в них на щоках і такі самі білі ікла) та хрипливо-застудженими голосами прорипіли:
– Стій! Хто йде?
– Свої! – озвався гном. – Це я, Тиквік. Веду Великого короля Нарнії з сивої давнини.
Борсуки обнюхали хлопцям руки і закивали головами.
– Ну нарешті, – стиха промовили обидва, – нарешті!
– Дайте нам світла, друзі, – попрохав Тиквік.
Борсуки відшукали факел, Пітер запалив його та передав Тиквіку.
– Веди нас, ЛМД, – промовив він, – не нам тут бути проводирями.
Тиквік узяв факел і рушив у підземелля. Там було холодно, вогко та похмуро. Підлогу й стіни вкривала рясна цвіль, а зі стелі звисало махрове павутиння. Раз у раз із важких кам’яних склепінь зривалася летюча миша і, мало не чіпляючи факел, проносилася геть, подалі від світла. Хлопчакам, що вже котрий день не бачили даху над головою, здавалося, що вони потрапили чи то у пастку, чи то до тюремних казематів.
– Чуєш, Пітере, – прошепотів Едмунд, – ти тільки подивися на ці написи на стінах – уявляєш, які вони давні! А ми навіть давніші за них! Пам’ятаєш, коли ми були тут востаннє, цього ще не було…
– Гм… таке кого-завгодно змусить замислитися… – неуважно відповів Пітер.
Тиквік упевнено вів їх уперед.
– Поворот праворуч… прямо… тут ліворуч… обережно: сходинки!.. знову ліворуч… – зрідка долинав його шепіт.
Нарешті попереду замерехтіло слабке світло, що вузькою смужкою лилося з-під дверей. А за дверима лунали гучні розсерджені голоси. Хтось розмовляв так голосно, що ті, хто сидів у кімнаті, наших подорожніх навіть не почули.
– Щось не подобається це мені, – прошепотів Тиквік Пітерові. – Почекаймо, краще, з хвилинку.
Усі троє завмерли та наторошили вуха.
– Ви прекрасно знаєте, чому я не просурмив у чарівний ріг Сьюзан на світанку! – почувся чийсь голос («Це король», – пояснив Тиквік). – Не забуваймо, що одразу ж після того, як ми відіслали гінців, на нас налетіли заморці, і бій ішов не де-небудь, а на самому кургані, й не п’ять хвилин, а щонайменше три години. Я просурмив, тільки-но видалася вільна хвилинка.
– Не мені забути той бій, – пролунав інший злий голос («Це Нікабрик», – шепнув Тиквік). – Мені не забути, що гноми вкотре прийняли на себе основний удар, і після бою в рядах наших ми не дорахувалися кожного п’ятого!
– Як тобі не соромно! – просипів хтось третій («Фух, живий Трюфеліно, живий!» – тихо радів Тиквік). – Ми всі боролися не менше і не гірше за гномів, а король Каспіан – у перших рядах.
– Пишатися своїми звитягами кожен мастак! – підвищив голос Нікабрик. – Та що з того? За що ми б’ємося? За що кров проливаємо? Де обіцяна допомога, агов! Нема її, вашої допомоги! Може статися, наш любий Каспіан запізно просурмив! А може, ріг той – не чарівний, га?! Що ж ви мовчите, ніби води у рота понабирали, теж мені – великий писар, чарівник-самоук, пан всезнайка! Чи, може, то не ви порадили нам покинути наші печери, барлоги і нори, перебратися сюди й сидіти-чекати чи то на Аслана, чи то на Пітера, чи то ще невідомо на кого?!
– Я не заперечую… мене теж засмутила відсутність допомоги, на яку я так само, як і ви, покладав стільки надій… («Ага, ось і доктор Корнеліус», – півголосом зауважив Тиквік).
– Краще не обіцяти, як слово ламати! – знов накинувся на доктора Нікабрик. – А тепер що: горщики побито – масло витекло, тенета зопріли – пташка полетіла, у неводі дірка – рибка зникла! Не вмієш чаклувати, так і не берись – нехай чаклують ті, хто вміє! Тому…
– Не гарячкуй, Нікабрику, – втрутився Трюфеліно, – нам, звірам, так само погано, як і тобі, та ми не втрачаємо надії – ми чекаємо. Допомога прийде, обов’язково прийде… Може, вона вже на порозі!
– О, ну так, звичайно! – огризнувся Нікабрик. – Чекаємо, чекаємо, і чого чекаємо: доки рак на горі свисне чи поки небо на землю впаде? Ні, хочете – самі й чекайте, а мені – зась! Запаси закінчуються, втрати наші не відновити, а прибічників наших стає все менше й менше…
– А знаєш чому? – єхидствував Борсук. – Я тобі скажу чому. Тому, що в когось задовгий язик. Правду казав Тиквік, ідучи, можливо, на вірну смерть: армії – ні слова! І що ж? Не встиг він зникнути з очей, як хтось розтеревенив на весь ліс, що він, мовляв, пішов за підмогою і що у нас є чарівний ріг, і що варто королю просурмити, і всі наші лиха згинуть, як і не було!
– Ти, борсуче, говорити говори, та не заговорюйся! – знову підвищив голос Нікабрик. – Сунув би краще свого сопливого носа у бджолиний вулик, аніж наговорювати на мене! Тільки подумати: я – базіка?! Ану, швидко бери свої слова назад, чи я…
– Заспокойтеся нарешті! – не стримався Каспіан. – Я ніяк не можу зрозуміти, до чого ти хилиш, Нікабрику? І хто ті двоє таємничих незнайомців, що причаїлися у темному кутку? І за яким правом ти їх привів на раду?
– За таким, що то мої друзі! Ти й сам тут лише тому, що заприятелював із Тиквіком та борсуком, а цей навіжений старий у чорній сутані – хіба він тут не тому, що він твій приятель?! Це що ж виходить? Виходить, лише я не можу привести на раду своїх друзів?!
– Нікабрику! Його величність – король, якому ти з власної волі присягав на вірність! – суворо зауважив Борсук.
– Ех, Трюфеліно, тобі б народитися при
