Кінець Вічності - Айзек Азімов

Твісел не сприймав Сеннорових поглядів.

— Якщо мистецтво не піддається Обчисленню, — кричав він Харланові, — тоді на якого біса оті безконечні дискусії?!

Харлан знав, що думку Твісела поділяє переважна більшість членів Ради Часів.

А тепер Харлан стояв перед полицями з романами Еріка Лінколью, якого називали найвидатнішим письменником 575-го Сторіччя, і дивувався. Він налічив п’ятнадцять різних «Повних зібрань творів», узятих, безперечно, з різних Реальностей. Було очевидно, що вони відрізняються одне від одного. Один комплект, наприклад, був менший, ніж. решта. Либонь, добра сотня Соціологів, подумалось Харланові, заробили собі звання, проаналізувавши різницю між ними з погляду соціологічного тла кожної Реальності.

Харлан пройшовся тим крилом, де експонувалися прилади й механізми з різних Реальностей 575-го. Він знав, що багато з них вилучено з Часу й збережено тільки у Вічності як зразки людської винахідливості. Вічність оберігала людину від наслідків її власної, надміру жвавої технічної уяви. То була найголовніша турбота Вічності. Не минало й біороку, як десь у Часі ядерна технологія підходила так близько до небезпечної точки, що Вічності доводилося зупиняти її.

Харлан вернувся до бібліотеки й підійшов до полиць з фільмокнигами з математики й математичної історії. Він пройшовся пальцями по кількох назвах, трохи подумавши, відібрав п’ять плівок і розписався за них.

Епізод п’ятий. Нойс.

То була найважливіша частина інтерлюдії, по-справжньому ідилічна частина.

У вільні години, коли не було Купера, коли Харлан міг їсти на самоті, на самоті читати, на самоті спати, на самоті чекати завтрашнього дня, він пробирався до капсул. Він був щиро вдячний особливому становищу Техніка в суспільстві. Йому й не снилося, що можна бути таким вдячним людям за те, що вони всіляко уникають тебе.

Ніхто не запитав у нього, чи має він право сідати в капсулу, ніхто не поцікавився, куди він зібрався — в минуле чи в майбутнє, — нічиї допитливі очі не пильнували за ним, нічиї дбайливі руки не пропонували йому допомоги, нічий балакучий рот не намагався перекинутися з ним бодай словом.

Він міг робити все, що тільки заманеться.

— Ти так змінився, Ендрю, — сказала йому Нойс. — Боже мій, як ти змінився!

Він дивився на неї і всміхався.

— В чому змінився?

— Адже ти всміхаєшся. Невже ти ніколи не дивився в дзеркало й не бачив своєї усмішки?

— Я боюсь дивитися в дзеркало. Я все кажу собі: не може бути, щоб я був такий щасливий. Я хворий. Я марю. Я збожеволів і навіть не здогадуюсь про це.

Нойс підійшла ближче й ущипнула його.

— Відчуваєш що-небудь?

Він пригорнув її до себе й відчув, що тоне в її шовковистому темному волоссі.

Коли він нарешті відпустив її, вона, ледь перевівши дух, промовила:

— Ось і ще одна переміна. Ти й цьому навчився.

— Я маю чудову вчительку… — почав Харлан і прикусив язика, злякавшись, що Нойс може сприйняти це, як натяк на численних його попередників, які помогли їй стати доброю вчителькою.

Однак її безтурботний сміх не був затьмарений такою думкою. Вони вечеряли разом. У вбранні, що він привіз, Нойс була така ніжна й лагідна, аж Харлан не міг намилуватись на неї.

Простеживши за його поглядом, вона легеньким рухом поправила спідницю й сказала:

— Не треба було привозити мені всього цього, Ендрю. Навіщо, їй-богу.

— Пусте, ніякої небезпеки, — безтурботно відповів він.

— Ні, це небезпечно. Навіщо робити дурниці? Я цілком можу обійтися тим, що тут знайшла, поки… поки ти все владнаєш.

— А чому б тобі не носити власне вбрання й усілякі брязкальця?

— Бо не варто заради них виходити в Час, пробиратися до мого дому, щомиті ризикуючи бути спійманим. А що коли вони зроблять Зміну, поки ти будеш там?

— Мене не впіймають, — нерішуче сказав він. І додав уже впевненіше: — А крім того, мій наручний генератор постійно тримає мене в біочасі, тим-то жодна Зміна не зачепить мене. Розумієш?

— Ні, не розумію, — зітхнула Нойс. — Мені здається, я ніколи не збагну всіх цих премудростей.

— Тут немає нічого складного. І Харлан захоплено почав пояснювати, а Нойс уважно слухала, та з виразу її променистих очей важко було зрозуміти, чи справді дівчину цікавлять оті пояснення, чи вони тільки розважають її.

Ці розмови наповнювали Харланове життя особливим змістом. Уперше він міг з кимось поділитися думками, обговорити свої справи і вчинки. Нойс стала мовби часточкою його самого, але водночас була досить самостійна, з незалежними поглядами, здатна дати несподівану відповідь на будь-яке його запитання. Дивно, розмірковував Харлан, скільки разів він Спостерігав таке соціальне явище, як подружнє життя, а не помітив найголовнішого, не збагнув його справжньої суті. Хіба він уявляв тоді, наприклад, що такі спокійні ідилічні хвилини можуть бути вершиною щастя в подружньому житті?

Зібгавшись калачиком у його обіймах, Нойс запитала:

— Як посувається твоя математика?

— Хочеш глянути?

— Тільки не кажи, що вона завжди при тобі.

— А чом би й ні? Поїздки в капсулах забирають стільки годин. Шкода марно гаяти час.

Він підвівся, видобув із кишені маленький фільмоскоп, вставив у нього плівку і, всміхаючись, закохано дивився, як Нойс прикладає прилад до очей. За хвилю вона повернула йому фільмоскоп і, похитавши головою, сказала:

— Я ще зроду не бачила такої сили закарлючок. От якби навчитися читати вашою Єдиною Міжчасовою Мовою.

— Насправді, — пояснив Харлан, — більшість із цих закарлючок, як ти їх називаєш, — ніякі не літери Міжчасової Мови, а математичні символи.

— Невже ти все це розумієш?

Нойс зачаровано дивилася на Харлана. Хоч би як було кому боляче руйнувати її ілюзії, він усе-таки змусив себе признатися:

— На жаль, не настільки, як хотілося б. Однак я постійно вивчаю математику, аби здійснити те,