Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Анатолій Заблоцький
Поїхав посланець до хана: потрібно сторожа для трьох прапорів. Ідуть люди на верблюдах, пил стовпом застує сонце. Вночі хто збереже камінь? Пустеля забрала його”.
— Далі щось про залізну корозу Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А далі то й взагалі якийсь набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробочці. От так!
— Що вам незрозуміло, юначе? — трохи підвищив голос лама, нечутно зайшовши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Тамерлана, у Соломона, у кількох європейських правителів, однак ніхто не міг його надовго втримати. Акумулюючи космічні випромінювання, цей камінь водночас вимагає від свого власника додержуватися космічних заповітів.
— Яких?
— Цього я вам сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж їх належить кожному відкрити для самого себе.
— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, а до того ще й зроби те, чого не відаю. Однак темнішає! — визирнувши у вікно, Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак пррщатися, але Іван Кирилович невимушено потягнувся до чайника, який тримав у руці лама.
— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.
— А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так.
— Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони, — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її не було, й лама підсунув гостеві тарілочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Все правильно з тим каменем… До речі, який він із себе?
— Завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби засохлий плід, — нагадав Олег.
— Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота.
Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду.
Микола побачив камінь першого ж дня, коли вони стали табором неподалік руїн старої башти. Сподівалися трохи тут відпочити, розібрати зразки породи і підготувати коней, добряче втомлених після великого переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи: тоді ніби ближчала чимала споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, й ставало чути звуки коротких молитв, що їх творили лами, та хрипкі крики птахів, темних, у золотавих цяточках, із довгим дзьобом, схожих на граків, тільки значно більших. За легендою, саме в них переселяються душі буддистських померлих монахів. Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, та Іван Кирилович не пустив його:
— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами не жартують.
Уже надвечір вивільнився з-під недремного начальницького ока й подерся вгору крутою стежкою. Йшлося напрочуд легко, й весело було ховатися за дряпучими кущами, де чомусь дужче пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю. Втім, скоро Миколі здалося, що вже й ховатися не стало потреби, — він ніби потрапив у якийсь інший часовий вимір, непомітно переступивши грань поміж сьогоднішнім днем і прийдешнім. Хлопець зупинився.
Стояла неймовірна тиша, тиша із снів — у ній можна було плисти, як у морській воді, лиш варто ступити на карниз і вільно розкинути руки…
Щось змінилося довкола, Микола глянув на обрій і побачив, що до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуть ніздрі: по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке все ще густо плинуло вгорі, хоч унизу лягла темрява. На спині в коня гостро висявало, ніби він ніс на собі першу вечірню зірку.
Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до видива, коли ж повернувся, то попереду, як і раніше, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло порожнє небо.
Таки ж примарилось…
Спадала ніч, і начальник міг послати хлопців по втікача— тоді не оберешся буркотіння; Микола почав роздивлятися, де зручніше спуститися, і раптом збагнув, що метрів за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось усередині його щемко озвалося на ті страждання, й він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багна. Це було як у дитячій грі: холодно — тепліш — тепліш і врешті — гаряче! Так, тепер він уже виразно чув попискування — гірку, ні до кого не адресовану скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння — скарга самого життя, невіддільного від болю.
Ну ось нарешті… У вузьку шпарину ввігнався дикий голуб і, не маючи куди розпростати крила, аби зіпертися на них, бився, знесилюючись з кожною хвилиною.
Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до маленького змученого тільця.
Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сірим відблиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у Онон, коли проходили берегом цієї річки. Переляканий голуб ще глибше забився. Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов.
Під ним вирувала прірва, всмоктуючи, затягуючи на своє дно; щоб не закрутилася голова, хлопець заплющив очі і, зібравшись з духом, наказав собі бути спокійним. Коли розплющив, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом. Посеред неї стриміло щось схоже на кам’яний стовп.
Він дістав птаха. Той свічкою шугнув угору, і тиша одразу згасила фурчання його крил.
Уже спустившись униз, хлопець пошкодував, що не взяв із собою на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені.
Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, що його залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу…
Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.
— Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.
Лама ввічливо кивав головою, виводячи за поріг гостей, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:
— Той камінь… Він справді несе в собі силу й може багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж що
