Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Анатолій Заблоцький

— Гадаю, що уявляю, — розсердився я. — Для того щоб почути вашу відповідь, я, виходить, мушу довести вам, що розуміюся на теорії еволюції?

— Ні. Я просто хотів би з’ясувати, чи відомо вам, що еволюція — це не тільки природний добір. Еволюція не прямий процес — багато залежить од випадковостей, од дії спадковості і змінюваності, від мутацій.

Я мовчав.

— Як би вам це пояснити наочніше? Ось приклад: пан Дарвін розповів колись про те, як впливає кількість котів на врожай конюшини. Як вам, мабуть, відомо, конюшину запилюють джмелі. Та польові миші розорюють джмелині гнізда. І в тих районах, де є коти, вірогідність високих урожаїв конюшини вища, ніж у тих, де їх нема. Тепер уявімо, що загинули б і коти, і миші, і джмелі. Що б сталося з конюшиною?

— Конюшина так само загинула б, — припустив я.

— Ні. Серед маси конюшини завжди знайдеться кілька квіток, що здатні опилюватися іншим способом, без допомоги джмелів. Це вироди. Випадкові відхилення, які під дією стабілізуючого добору елімінуються, гинуть. Та коли б зникли джмелі, залишилися б тільки вони. Природа має можливості створювати безконечну кількість варіантів. І тепер, коли рівень радіації на земній кулі значно підвищився і може підвищитися ще в кількасот разів, природа створює істот, які зможуть існувати тільки в умовах найвищої радіації. Зараз їм її не вистачає, зараз вони слабкі і, очевидно, гинуть. Та якщо станеться атомна катастрофа, вони одержать усе, що їм потрібно для життя. Поява їх, треба гадати, це і є провісник атомної катастрофи.

— Усе не треба спочатку довести, — заперечив я. — Де ж докази? Чому всі мовчать? Чому про це ніхто не знає?

— А населення Хіросіми знало, що взавтра над їхніми головами станеться атомний вибух? А тепер люди знають, які сили приховані в атомних і водневих бомбах, що зберігаються на складах, може, своїм існуванням викликаючи до життя цих мутантів?

Пан Блоссак зіщулився, як від холоду.

— І все ж, — сказав він, — щось таке люди, вся маса людей, очевидно, відчувають. Вони помічають, що рак “стає молодшим”, що на цю хворобу захворює дедалі більше людей. Вони все виразніше відчувають у собі те, що раніше здавалося вигаданою абстракцією і було на тривалий час виключено із життя цілих народів, — я маю на увазі сумління. Для багатьох воно стає не просто абстрактним поняттям, а ніби фізичним відчуттям.

Пан Блоссак подивився мені в очі сумно і співчутливо.

— А хіба ви цього не відчуваєте?

Я прислухався до себе. Там, біля відростка сліпої кишки, у мене нічого не ворушилося. Сумління моє було цілком спокійне. Хоч це саме я довів, що один з різновидів такого глинистого мінералу — аттапульгіта — може бути надзвичайно корисним при поділі ізотопів урану. Та задовго до моїх досліджень ці ізотопи вміли ділити в інші способи. Люди надто вірять у казки, які самі вигадали. У казку про джина, що його випустили із пляшки. Джина не можна в ній утримати. Коли надходить час, він все одно з неї вибирається. А потім важливо лише одне. Важливо, щоб люди доручали цьому джинові споруджувати фантастичні палаци, а не руйнувати їх. Щоб джином керували компетентні фахівці, а не дурні, які погано розуміються навіть на своїй дурній справі і здатні через недолугі престижні міркування винести гонку атомних озброєнь у космос.

— Усе це дуже цікаво, — сказав я стримано. — Та я зараз же зв’яжуся з атомною комісією, запрошу сюди групу фахівців, а вже після цього ми з вами точно дізнаємось, наскільки відповідають дійсності ваші припущення.

— Що ж, запрошуйте, — відповів пан Блоссак. — Добре було б тільки, якби вони встигли приїхати.

1985 р. Пор д’Арвор -

Новгород-Сіверський.

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався:

— Вибачте, а якої саме зірки це дар? їх же в тому сузір’ї…

— Найбільші — Ригель і Бетельгейзе, — з несподіваною жвавістю озвався лама.

Вони сиділи в бібліотеці дацану, й господар — з уважними очима на довгастому, без будь-яких вікових ознак обличчі — люб’язно пригощав їх чаєм..

За горами сідало сонце, й посередині заставленої дерев’яними стелажами вузенької кімнати висіло рожеве марево, а в кутки вже понабивалося тіней, і від того стало особливо затишно. Лама ледь усміхнувся.

— І як, молоді люди? Вам справді хочеться знати легенди, пов’язані з руїнами башти, що внизу? Вона не така й стара, як здається. VII–IX століття, не пізніше. Якийсь час у ній зберігали Дар Оріона, я вже казав. Боюся, я більше нічим не зможу бути вам корисний. А втім…

З несподіваною швидкістю лама метнувся до найдальшого стелажа, трохи там попорпавшись, витягнув шкіряну течку.

— Ви не образитесь, коли я на хвилину залишу вас із цими записами? На хвилинку, а потім дам усі пояснення.

— Ми не вміємо читати бурятською, — сказав Іван Кирилович.

— А це не бурятською. Є така думка, що ці записи місцевих легенд залишили супутники Реріха.

— Читай, Олегу, що там, — сказав начальник.

Знизавши плечима, Олег покрутив перед очима пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, трохи затинаючись, почав:

“З книги Тристана, званого Лунем. Коли син Сонця зійшов на Землю навчити народи, з неба впав щит, який ніс силу для світу. Посередині щита, поміж різних плям, проступили срібні знаки, які віщували різні великі події під сонячним промінням. Явище несподіваної тьми на Сонці перейняло відчаєм сина Сонця, він упустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилась усередині”.

— Тут дуже багато, — сказав Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до темряви звідси вибратися.

— “…Кажуть, цар Соломон наказав відбити частину каменя, і взяти срібла, й викувати перстень, і викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі залишився Той, Що Несе Вогонь”.

Рожеве сяйво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, і за вікном по-вечірньому почіткішали обриси гір. Олег перегорнув кілька сторінок:

“Велика помилка — заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшов його. Кажуть, камінь сам приходить і взяти його не можна. Коли так, я дочекаюся каменя. Заради нього піду в пустелю по кінець життя”.

— Благородний намір! — сказав Олег, зводячи веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвління плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Бо ж — ніколи.

—