Володар Світла - Роджер Желязни
Кінець кінцем він прийшов до Храму, трохи повагався й ступив усередину.
Пройшов на внутрішнє подвір’я вслід за жерцем, який саме заносив статуетку з ніші на зовнішньому дворі.
Оглянув подвір’я та хутко рушив туди, де стояла статуя богині Калі. Довго споглядав її, витягши шаблю й поклавши їй до ніг. Коли підняв зброю й повернувся, то помітив, що за ним стежить жрець. Він кивнув чоловікові, який негайно наблизився й побажав йому доброго вечора.
— Добривечір, жерче, — відповів він.
— Хай освятить Калі твій булат, воїне.
— Дякую. Вже.
Жрець усміхнувся.
— Сказав, ніби знаєш напевно.
— І це зухвало з мого боку, га?
— Ну, якось не надто тактовно.
— Хай там як, удивляючись у її кумирню, я відчув, як на мене зійшла її сила.
Жрець здригнувся.
— Попри мою посаду, — заявив він, — такої сили я волів би не відчувати.
— Її сила тебе лякає?
— Скажімо, — мовив жрець, — попри її велич, кумирню Калі не так часто навідують, як кумирні Лакшмі[81], Сарасваті, Шакті[82], Шйтали[83], Ратрі й інших менш страхітливих богинь.
— Але ж кожна з них поступається їй величчю.
— І жахливістю.
— То й що? Попри її могуть, ця богиня не є несправедлива.
Жрець усміхнувся.
— Та хто ж із тих, хто прожив хоча б років двадцять, бажає справедливості, воїне? Особисто мене значно більше вабить милосердя. Волію поблажливого божества.
— Слушно, — мовив другий, — але я, як ти постеріг, воїн. Моя власна натура близька до її. Ми мислимо схоже, богиня і я. Ми погоджуємося в більшості питань. Коли ж ні, я згадую, що вона ще й жінка.
— Я хоч тут мешкаю, — сказав жрець, — але так по-панібратському про богів, якими опікуюсь, не говорю.
— Хіба що прилюдно, — відповів чоловік. — Не треба мені оце про жерців. Я пиячив із багатьма з вас і знаю, що ви не менш схильні до блюзнірства, ніж решта людства.
— На все свій час і своє місце, — мовив жрець, поглядаючи назад на статую Калі.
— Еге ж, еге ж. А скажи-но мені, чого це постамент Яминого кумира давно не мили? Він припав пилом.
— Мили його не далі як учора, але відтоді перед ним пройшло стільки прочан, що він неабияк забруднився.
Другий усміхнувся.
— То чого ж тоді біля його ніг ані приносів, ані решток офір?
— Ніхто не дарує квітів Смерті, — пояснив жрець. — Прийдуть, подивляться та йдуть собі. Нам, жерцям, завжди здавалося, що ці дві статуї розташовано вдало. Жахлива пара, га? Смерть і велителька руйнації?
— Могутня команда, — сказав чоловік. — Але чекай, то ти хочеш сказати, що Ямі не приносять жертв? Ніхто-ніхто?
— Окрім нас, жерців, коли цього вимагає календар ушановування, і, доволі зрідка, когось із городян, у котрого при смерті кохана людина, якій відмовили в негайному перевтіленні, — окрім таких випадків, я жодного разу не бачив, щоб Ямі щось офірували просто та щиро, із доброї волі чи любові.
— Він, либонь, почувається ображеним.
— Це не так, воїне. Хіба ж усі живі істоти самі собою не суть жертви Смерті?
— Воістину, правду кажеш. І нащо йому їхня добра воля чи любов? Дари не потрібні, бо бере він, що схоче.
— Як і Калі, — погодився жрець. — На прикладі цих двох божеств не раз шукав я виправдання атеїзму. На жаль, вони проявляють себе у світі надто помітно, щоб їхнє існування можна було б переконливо спростувати. Шкода.
Воїн зареготав.
— Жрець, що вірує мимоволі! Мені це до вподоби. Сміхота, та й годі! Ось, купи-но собі барильце соми на жертовні цілі.
— Дякую, воїне. Так і зроблю. Долучишся до мого невеличкого узливання — коштом Храму?
— Авжеж, побий мене Калі! — відповів той. — Але тільки до невеличкого.
Він супроводив жерця до центральної споруди, а потім — одним маршем сходів у льох, де вони відкоркували барило соми й наточили два кубки.
— За твоє здоров’я і довголіття! — мовив він, здіймаючи один із них.
— За твоїх смертолюбних патронів, Яму й Калі, — відповів жрець.
— Дякую.
Вони вихилили міцнющий трунок, і жрець наточив ще по одному.
— Щоб твоє горло не змерзло вночі.
— Чудово.
— Добре, що ці подорожні нарешті від’їздять, — сказав жрець. — Їхні пожертви збагатили Храм, але самі вони значно втомили тих, хто при ньому працює.
— За від’їзд прочан!
— За від’їзд прочан!
Вони знову випили.
— Я гадав, більшість із них приїхала побачити Будду, — мовив Яма.
— Правда, — погодився жрець, — але, з другого боку, вони й не дуже прагнуть наразитися через це на неласку богів. Тому перш ніж іти до пурпурового гаю, вони зазвичай щось офірують богам або дарують Храму, щоб за них помолилися.
— Що тобі відомо про того, кого звуть Татхаґатою, і його вчення?
Той відвів погляд.
— Я жрець богів і брамін, воїне. Не хочу про нього говорити.
— То він і тебе дістав, га?
— Годі! Я ж висловив тобі свої побажання. Це не та тема, яку я волів би обговорювати.
— А, неважливо. А скоро буде ще менш важливо. Спасибі за сому! Добраніч, жерче.
— Добраніч, воїне. Хай боги всміхнуться тобі на шляху.
— І тобі.
Піднявшись сходами, він покинув Храм і неспішно пішов далі крізь місто.
Коли він дістався пурпурового гаю, на небі було три місяці, за деревами світилися табірні вогники, понад містом розцвітали бліді квіти феєрверків, а навколишню рослинність ворушив вітерець із ноткою вільгості.
Він тихо попростував у гай.
Зайшовши на освітлену ділянку, побачив, що обличчям до нього ряд за рядом сидять нерухомі постаті. На всіх були жовті ряси з нап’ятим жовтим же каптуром. Їх таких сиділи сотні, і жоден не видав ані звуку.
Він підійшов до найближчого й сказав:
— Я прийшов побачити Татхаґату, Будду.
Той, здавалося, не чув.
— Де він?
Той не відповів.
Він нахилився й зазирнув у
