Шляхи титанів - Олександр Павлович Бердник

Все було, як і раніше: через прозорий купол лився в приміщення океан яскравого проміння від блакитного світила, позаду стояв, здіймаючись над головою, мов іржава гора, зореліт, і стояли навколо незліченні ряди машин. Тільки в головній напівсфері всередині раптом припинився рух, спереду відкрився чорний прямокутний отвір і несподівано почувся незвичайний для слуху людей Землі, але, безумовно, людський голос. Він промовив чистою земною мовою, тією, якою розмовляли космонавти:

— Хто ви?

Люди на якусь хвилю заніміли від несподіванки. Те, що машина говорила, не було чудом. Через неї могли говорити розумні істоти, які десь ховаються. Але як вони взнали мову людей, що живуть за десятки тисяч парсеків звідси, в іншій системі? В свідомості Георгія почали зароджуватися неясні підозріння, але знову пролунало владне запитання металічним голосом:

— Хто ви? Ось ти, чиє ім’я твоєю мовою Георгій! Відповідай!

— Хто нас запитує? — нарешті промовив Георгій, отямившись від здивування. — Чому ви ховаєтесь від нас, господарі планети?

— Я говорю з вами, я, що стою перед вами! — почулася відповідь з чорного отвору. — Отже, відповідайте — хто ви?

— Ми — люди! — рішуче відповів Георгій. — Якщо ви розумієте нашу мову, то, сподіваюсь, зрозумієте і що це значить!

— Що таке люди? — байдуже запитала машина. — Ви схожі на Ідею, яка породила мене!..

— Яку ідею? — нічого не розуміючи, прошепотів Джон-Ей. Він слухав розмову, не усвідомлюючи, сон це чи дійсність.

— Ось вона — подивіться сюди!

Після того, як пролунав голос, з верхівки напівсфери вдарив тонкий промінь праворуч від людей і показав на блідо-зелену сферичну будівлю, що височіла недалеко від них, на відстані приблизно тридцяти метрів. Прозорі стіни її переливались м’якими відтінками в променях зірки. Всередині сфери виднівся чорний п’єдестал. На ньому стояла у своєрідному прозорому саркофазі прекрасна оголена жінка з довгим волоссям вогненного кольору. Тіло її було божественно правильне, смагляво-рожевого відтінку. Воно ніби випромінювало чудесну гармонію, яку так самовіддано шукали і шукають безліч художників усіх цивілізацій.

— Жінка! Жінка, схожа на нас! — тихо шепотів Джон-Ей, не маючи сил відірватися від чудесного видіння.

— Що все це значить?! — закричав Георгій. — Чому цю жінку ви називаєте ідеєю? Хто говорить з нами? Де ми?..

— Дуже багато запитань, — почулася суха відповідь. — Ви не навчилися ще економити думку. Я б і не відповідав вам, жалюгідні породження чужого світу!.. Але я скажу вам про все. Потім ви Дізнаєтесь — чому!

Георгій вщипнув себе за руку, протер очі. Ні, це не сниться. Страшний, фантастичний світ існує в дійсності.

Ось до космонавтів підпливли дві грибоподібні машини з рядами щупалець. Вони обхопили ними безпорадних людей і понесли їх в чорний отвір, під ґрунт. Не встигли космонавти отямитися, як потвори опустили їх у великому сферичному залі, залитому морем штучного світла. Навколо рядами росли химерні блідо-рожеві листаті дерева — від них ішов задушливий аромат, що нагадував запах ягід.

Враження від того запаху було таке, ніби хтось напихав, втискував у всі пори тіла, в кожен його отвір насичений концентрованими есенціями розчин.

Машини зупинилися по боках. В кінці довгого проходу, між рядами рослин, виднілося щось схоже до трону. На тому сидінні поворухнулася жива істота. Потім пролунав гучний металічний голос:

— Підійдіть сюди!..

— Нарешті, — радо озвався Георгій. — Це, здається, розумна істота…

— Не поспішай з висновками, — похмуро відповів Джон-Ей. — Ідемо!..

Вони поволі рушили до дивного створіння, на ходу розглядаючи його.

Це була людина іншого світу, справжня людина, але дуже бридка. Одяг її складався з чорного широкого покривала, з-під якого виднілося лише коричневе, зморшкувате, з гачкуватим носом і підсліпуватими очима обличчя. По боках химерного трону, де сиділо створіння, розташувалися складні агрегати якихось автоматів. Прозоре їх покриття слабо світилося, в круглих отворах пробігали фіолетові розряди в формі зиґзаґів. Чорно-жовта, суха рука істоти лежала на круглому пульті з багатьма незрозумілими знаками на маленьких дисках.

Людина іншого світу кілька хвилин не зводила погляду сльозавих очей з космонавтів. Георгій важко зітхнув, протер очі. Чи не сниться все це? Що за огидний кошмар?..

Та ось істота заворушилася. Відкрився рот. І тоді знову пролунав металічний голос:

— Ви хотіли знати, де ви і що з вами?..

Георгій зачудовано оглянувся. Невже ця нікчема має такий голос? Ні, це, певне, автомати перекладають її мову на мову людей Землі! Але як же це створіння взнало мову далекого світу?

Роздуми Георгія перервав голос Джон-Ея. Він сказав:

— Так! Ми хочемо знати все! Хто ви? І куди ми потрапили? Пролунав неприємний звук. Здавалося, ніби істота сміялася.

Її повіки відкривалися і знову закривалися. З-за них викотилася мутна сльоза. Нарешті, почувся той же дивний гучний голос:

— Скажу. Все скажу. Ви — в центрі Світобудови. Я — її Господар. Я і Залізний Диктатор, якого ви бачили. О, він трохи зайве говорить, я дав йому забагато непотрібних якостей, але свої обов’язки, мою волю він виконує чітко і безпомилково… Так от. Колись на цій планеті теж вирувало нікчемне життя. Ха! Боротьба, мрії, устремління, пошуки Істини!.. Світ був хаосом ідей! А я — я зрозумів правильний шлях! Жінка, та, що ви бачили, була проти мене, але я переміг. У мене були друзі, ми Керуючого автоматикою планети перетворили в Залізного Диктатора, надавши йому функцій мислення. І я став вищим від людей, я зрозумів, що по залізному закону безкінечного розвитку всього сущого на зміну слабким і нікчемним смертним істотам — дріб’язковим, непослідовним, сварливим і брудним — прийдуть машини — безсмертні, з залізною логікою, з безпомилковою реакцією, прийдуть і підкорять весь Космос…

— Але ж ти не машина! — несподівано різко крикнув Джон-Ей. — Ти ж умреш!..

— Ні! — гордо відповіла істота. — Бачите ці рослини? Вони виділяють газ — квінтесенцію життя! Мені не треба їжі. Я вдихаю цей газ, і я житиму вічно!..