Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

— Ну, гаразд. Вони домовилися…

— Роллінг підписав якийсь папірець там, під деревом, — я добре бачив. Після цього — чую — він сказав про четвертого свідка, тобто про мене. Я півголосом кажу Зої: «Слухайте, щойно ми проїхали повз полісмена, він помітив номер машини. Коли мене зараз уб’ють, до ранку ви всі троє будете в сталевих наручниках». Знаєте, що вона мені відказала? От жінка!.. Через плече, не дивлячись: «Добре, я візьму це до відома». Ну, гаразд. Гарін і Роллінг повернулися до машини. Я — ніби нічого не сталося. Першою сіла Зоя. Висунулась і щось проказала по-англійському. Гарін — до мене: «Товаришу Шельга, тепер давайте: щодуху по шосе на захід». Я нахилився над радіатором… Ось де моя помилка. У них тільки й була оця одна хвилина… Коли машина на ходу, вони б зі мною нічого не зробили, побоялися… Добре, — заводжу машину… Раптом у тім’я, у мозок — наче на голову впав будинок, хряснули кістки, вдарило, обпалило світлом, перекинуло навзнак… Бачив тільки — майнула перекривлена пика Роллінга. Сучий син! Чотири кулі в мене запустив. Потім я розплющую очі — оця кімната.

Шельга стомився розповідаючи. Довго мовчали. Хлинов спитав:

— Де може бути тепер Роллінг?

— Як — де? Звісно, в Парижі. Орудує пресою. У нього тепер великий наступ на хімічному фронті. Гроші лопатою загрібає. В тому-то й справа, що з хвилини на хвилину чекаю кулю у вікно або отруту в соуснику. Він мене все-таки припече, звичайно…

— Чого ж ви мовчите?.. Негайно треба повідомити шефа поліції.

— Товаришу дорогий, ви збожеволіли! Я й живий досі тільки тому, що мовчу.

— Отже, Шельга, ви на власні очі бачили дію апарата?

— Бачив і тепер знаю: гармати, гази, аероплани — все це дитячі іграшки. Ви не забувайте, тут не сам Гарін… Гарін і Роллінг. Смертоносна машина і мільярди. Всього можна чекати.

Хлинов підняв штору і довго стояв край вікна, дивлячись на смарагдову зелень, на старого садівника, котрий ледве перетягував металеві суглобисті труби у тінявий бік саду, на чорних дроздів, — вони діловито й заклопотано бігали під кущами вербени, витягуючи з чорнозему дощових черв’яків. Небо, синє й прегарне, вічним спокоєм стелилося над садом.

— А то полишити їх сам на сам, хай розкрутяться в усій пишноті — Роллінг і Гарін, і кінець буде ближчий, — проказав Хлинов. — Цей світ загине неминуче… Тут тільки дрозди живуть розумно. — Хлинов відвернувся од вікна. — Людина кам’яного віку була значнішою, безумовно… Безплатно, тільки з внутрішньої потреби, розмальовувала печери, думала, сидячи коло вогнища, про мамонтів, про грози, про дивне обертання життя й смерті і про саму себе. Чорт знає, як це було почесно!.. Мозок ще маленький, череп товстий, але духовна енергія блискавками випромінювалася з її голови… А оці, нинішні, на якого дідька їм літальні машини? Посадити б якого-небудь дженджика з бульвару в печеру навпроти палеолітної людини. Той би, волосатий дядько, його запитав: «Розказуй, до чого ти додумався за оці сто тисяч літ?..» — «Ах, ах, — засовався б дженджик, — я, знаєте, не стільки думаю, скільки втішаюся плодами цивілізації, добродію пращуре… Якби не небезпека революцій з боку простолюддя, то наш світ був би воістину прекрасний. Та от лихо, — ці постійні кризи й революції, — це стає стомливим…» — «Ух ти, — сказав би на це пращур, втуплюючи в дженджика палаючі очі, — а мені ось подобається ду-у-у-мати, я ось сиджу й шаную мій геніальний мозок… Мені б хотілося проштрикнути ним всесвіт…»

Хлинов змовк. Усміхаючись, вдивлявся в сутінки палеолітної печери. Струснув головою;

— Чого домагаються Гарін та Роллінг? Лоскоту. Хай вони його називають владою над світом. Все-таки це не більше, ніж лоскіт. Минулої війни загинуло тридцять мільйонів. Вони постараються вбити триста. Духовна енергія у найглибшій непритомності. Професор Рейхер обідає лише в неділю. В будні він їсть два бутерброди з повидлом і з маргарином — на сніданок і варену картоплю з сіллю — в обід. Така платня за мозкову працю… І так буде, поки ми не висадимо в повітря усю оцю їхню «цивілізацію», Гаріна посадимо у божевільню, а Роллінга відправимо завгоспом куди-небудь на острів Врангеля… Ваша правда, треба боротися… Що ж, — я готовий. Апаратом Гаріна повинен володіти СРСР…

— Апарат буде у нас, — заплющивши очі, проказав Шельга.

— З якого кінця підходити до справи?

— З розвідки, як годиться.

— В якому напрямку?

— Гарін тепер, мабуть, шалено будує апарати. У Білль Давре в нього була тільки модель. Коли він встигне збудувати бойовий апарат, — тоді його взяти буде дуже важко. Перше — треба дізнатися, де він будує апарати.

— Знадобляться гроші.

— Їдьте сьогодні ж на вулицю Гренелль, порозмовляйте з нашим послом, я йому дещо вже розповів. Гроші будуть. Тепер друге — треба знайти Зою Монроз. Це дуже важливо. Ця жінка розумна, жорстока, з великою фантазією. Вона Гаріна і Роллінга зв’язала на смерть. У ній вся пружина їхньої махінації.

— Даруйте, боротися з жінками відмовляюся.

— Олексію Семеновичу, вона сильніша за нас обох… Вона ще чимало проллє крові.

Зоя, у білому, морського крою піджачку з золотими ґудзиками і в білій спідничці, вийшла на палубу, де з тіньового боку на низькому очеретяному столику було накрито сніданок.

Зоя сіла край столу. Розламала шматочок хліба й задивилася. Білий вузький корпус моторної яхти мчав дзеркальною водою; море було ясно-блакитне, трохи темніше за безхмарне небо. Пахло свіжістю чисто вимитої палуби. Повівав теплий вітерець, пестячи щоки.

На трохи вигнутій, з вузьких дощок, наче замшевій, палубі стояли біля бортів плетені крісла, посередині лежав сріблястий анатолійський килим і розкидані парчеві подушки. Від капітанського містка до корми натягнуто тента з синього шовку з торочками та китицями.

Зоя зітхнула й почала снідати.

М’яко ступаючи і