Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Гех! — видихнув Оникій, всадивши в яму кола.

Там щось хруснуло; кіл, кінець якого стирчав з-над ями, захилитався, і характерник, учепившись у нього, майже навис над могилою. Невдовзі осикова жердина перестала здригатись.

— Засипайте, — наказав характерник, але поряд залишився тільки старшина. Решта, між ними й Оверко, порозбігалися.

Хоч як кликав писар утікачів, а за лопату йому довелося братися самому. Оникій не допомагав; він сказав:

— Чого очі від ями відводиш, писарю? Поглянь.

На дні лежав гарний чоловік з білявим оселедцем і розбитою головою. З грудей у нього стирчав кіл.

— Бачив? Нікуди вже цей галдовик не втече. Я його надійно запечатав. А тепер засипай. Та затям: якщо мене чорти вхоплять, зробиш так само. І щоб паля з проклятого Богом дерева — осики — була. Бо інакше душа моя людей зводитиме.

Писар засипав, а на жердині, що на три лікті з землі виступала, Стефан всівся і щубратися заходився.

— Коней накажи випрягти й відпустити, — порадив Оникій, — нечисті вони. Воза також нехай не займають. А самі тиждень ставитимете свічки в церкві. Всі, хто тут був.

— І ти? — здивувався писар.

— Не допоможуть мені свічки, — відказав Оникій. — Покуту чужу зносити мушу.

Запорожці до переправи не поспішали; очікували, доки поромник перевезе характерника і старшину. Коли зійшли з порома на другому березі, писар запитав:

— Оникію, Кубуся Бог створив красенем. Звідки ота лиха начинка в ньому? Ну, душа?..

— Бо зачато його, коли місяць був уповні, — відказав характерник.

— А до чого тут місяць? Хіба всі, кого було зачато в повню, — галдовики?

— Ні, не всі… Але всіх галдовиків зачато, коли місяць уповні був. І так від закладин світу.

Вони вже наближались до фортечної брами, коли писар знову озвався:

— Тебе — також у повню?

— Авжеж, писарю.

— Але ж ти лиха не коїш.

— Було кому наробити лиха ще до мого нарождення… — відказав характерник.

— Ось ти виявився сильнішим від Кубуся. Але ж може з’явитися хтось, сильніший від тебе, а потім з’явиться ще хтось, сильніший від того сильнішого… Чи не станеться зрештою так, що над світом запанує галдовик?

— Станеться, — відказав Оникій. — В час, коли найгустіша тінь від Орба Землю вкриє, народиться хлопчик; два пальці на обох ніжках у нього зрощені виявляться, що є ознакою сатани.

— Коли це буде, Оникію?

— Не скоро, писарю. — Якийсь час характерник ішов мовчки, а тоді провадив: — Хлопчик той народиться десь за рік до тисяча вісімсот вісімдесят першого року, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, що є числом звірини.

— В Євангелії сказано, що числом звірини є шістсот шістдесят шість, — зауважив писар. — Справді. Але там ще сказано, що число те людське; хто має мудрість, нехай порахує. Вісімнадцять — це сума трьох шісток. У числі 1881 друга частина є дзеркальним відбитком першої частини 18-ти. Хоч як крути, а рік перигею Орба є роком найгустішої тіні князя темряви, яка Землю вкриє.

— Ти кажеш, Оникію, про якийсь Орб, а не кажеш, що воно таке.

— Це важко пояснити, писарю… Ну, ось ти — чи завжди справедливим буваєш? Не поспішай відповідати — подумай.

Старий козак замислився.

— Не завжди, — відказав по часі. — Іноді не хочеться добро робити, а бува, й жорстокість казна-звідки береться. — Така душа людська, — сказав характерник. — Земля наша — жива істота, і вона також має душу. І в тій душі всього доста — і доброго, й лихого. Орб — лиха частина земної душі. Вона то віддаляється від планети, і тоді панує щось схоже на спокій, то наближається, згущується; у світ сутності злі приходять, звірство починається поміж людьми.

— Але ж хлопчик зі зрощеними пальцями на ногах прийде у світ за цілий рік до зловісного року, — знову зауважив писар.

— Істотного значення це не має. В плині часу той рік — тільки мить. Адже шлях до свого перигею Орб долає тисячоліттями. І тепер уже впродовж кількох віків знати його тінь. Але найгустішою вона буде в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях… Так от, писарю, в межах 1870 і 1890 років у світ людей спустяться найлиховісніші сутності — апостоли нової релігії. Релігію ж ту буде оприлюднено 1881 року. А створить її чоловік, котрий і сам народився під числом звірини — року 1818-го. Релігія його переможе релігію Христа також у рік під числом звірини — 1917-й. І уславлять релігію антихриста двоє: один, котрий народиться 1870 року, і той, зі зрощеними пальцями на нозі. Перший процарює сорок два місяці, другий — більше тридцяти літ і помре у рік, сума цифр якого також дорівнюватиме вісімнадяти — у 1953-м.

— Оникію, звідки тобі знати, що станеться аж у такому далекому майбутньому? Адже не відомі ще обставини, які до цього призведуть.

— Писарю, я скажу тобі те, що сказав колись гетьманові: все, що було, є і буде, воно вже є. А тільки там, у іншому світі, і все воно поки що в дусі. Та настане час, і воно тілесним стане. А побувавши в цьому світі, знову в дух обернеться, відкинувши плоть, як одяг зотлілий.

Старий козак відчув омах чорних крил; птах сів на плече характерника.

— Що, горобчику, їстоньки захтів? — сказав ніжно Оникій, погладивши крука. — Потерпи. Справимо сьогодні поминки по галдовику. Адже справимо, га, писарю? М’ясця накажи принести.

— Подадуть вам із Стефаном і м’ясця, і до м’ясця, — відказав старшина. — Ось ти казав, Оникію, що галдовики — це ті, кого у повню було зачато…