Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

“Будь обережний, друже! Козак — собака; коли на них приходять турецькі стрільці й на кораблях, то вони й тут їх побивають, і кораблі беруть”*.

Вийшовши у відкрите море, чайки повернули на захід і, не збавляючи швидкості, полинули вздовж берега.

— Он воно що… — мовив начальник яничарської орти. — На Акерман подались. А може, на Варну чи Стамбул.

— О, Аллах справедливий, дяка тобі велика, що ти відвів лиху руку від Узун-Кале! Обіцяю віддати сорокову частину[21] моїх прибутків знедоленим і ніколи більше не приховувати її від них.

“Козаки підійшли до Білгорода і стали коло Бугаза, там, де Дністр впадає в Чорне море Овидовим озером. Тут захопили вони корабля, що плив з Кафи із крамом. Турки, що були на ньому, повтікали, а греків козаки розібрали до голого тіла і відпустили. Через негоду козаки простояли на місці два дні, наводячи страх на місто”*.

Оникій сидів з розплющеними очима, але писаря не бачив. Він і не спав; його просто не було вдома. Як не було тут і крука Стефана, нерухоме тіло якого скидалося на опудало, прикріплене до гілки. У молоді роки писар багато смертей бачив, і сам не раз видирався з лабет кирпатої свашки. Він знав, що таке мертвяк. Це коли з наближенням до нього у свідомості не виникає жодних змін, жодних порухів. Те ж саме відбувалося й тепер. Він дивився на характерника, але не вловлював духу людського. Той скидався на гриб з лискучим капелюшком, що виріс під дубом. Та ось щось змінилося, не в постаті — в очах. У них, як у вікнах, блимнуло, так, ніби всередині хатини хтось черкнув кресалом; по хвилі там почало жевріти, ніби зайнявся трут, а ще по хвилі ті вікна перетворилися на отвори в безодню. Бувалий у бувальцях старий козак дивився в зіниці Оникія, і в нього поза шкірою забігали мурашки.

— Чого тобі, писарю? — почулося невідомо звідки, бо рота характерник не розтуляв.

Голос хоч і належав Оникієві, але водночас і ще комусь — чи не самому сатані.

— Оникію, Кубуся забито, — сказав писар, тамуючи тремтіння в голосі.

— Не забито його ще, — відказав характерник уже своїм голосом. — Он він, стоїть за спиною в тебе.

Писар озирнувся, але нікого не побачив; була ранкова імла, і легкий туманець устилав пожовклу осінню траву.

— У дусі він, у дусі, — сказав Оникій. — Лиха то сутність — вроки на людей наводитиме.

— От-от, він душив Оверка, котрий його забив. Синці на шиї знати, як від живого. Що нам робити, Оникію?

— Чим Оверко його вбив? — запитав характерник.

— Та чим… Ломакою по голові молоснув, коли той, прибивши мало не до смерті вартового, який у льодовню вечерю приніс, намагався втекти. Оверко — другий вартовий — його й торохнув.

— З якої деревини дрюк?

— Та з липи, здається…

— Отож-бо…З осики дрюк потрібен, з осики. Галдовиків тільки осика й бере.

— То як нам бути з тілом?

— Треба зарити, але не тут, у Базавлуці, а десь у плавнях, подалі від дороги. Та кіл осиковий вирубайте, і затешіть гостро з одного кінця. А коли ховатимете, мене покличте.

— Кря-я! — почулось у верховітті. — Постривай, писарю… Поки там що, тіло до лави прив’яжіть, та льодовню зайве не відмикайте.

За тілом Кубуся, що його везли на возі, запряженому двома шкапами, йшло півдюжини запорожців, писар і Оникій. Над головами в них кружляв чорний птах. Позаду залишилися фортечна брама і поромна переправа. Збочивши зі шляху, процесія довго рухалася в плавнях поміж верболозу. Нарешті озвався Оникій:

— Спиніться. Тут копайте.

Коли вирили могилу, писар звернувся до характерника:

— Чи розумно ми робимо, без попа, без домовини? Людина все ж таки.

— Людська істота, — поправив Оникій. — Відв’язуйте, але пут з рук і ніг не скидайте.

Писар і Оверко стали розмотувати линву, якою тіло було прикручене до воза. Писар завважив, що труп хоч і був холодний, а голова розбита, проте шкіра не мала кольору мерця.

— А тепер спускайте в яму. Та щоб горілиць ліг, — наказував Оникій.

Щойно двоє запорожців узяли труп за руки й за ноги, як закричав і став качатися по землі Оверко. Те, що козаки побачили потому, вжахнуло їх. З характерника вийшов ще один Оникій, а зі Стефана — ще один крук. Цей другий Оникій кинувся допомагати Оверкові, а другий крук уп’явся кігтями у щось невидиме, бив крилами, клацав дзьобом, але крякання не було чути. Все діялося немовби за склом. Писареві здалося, що в очах у нього двоїться, як після кварти медовухи. Та щойно він так подумав, як ураз два характерники стали одним; злилися в одне і два круки. Оверко ж переляканий, з лицем білим, мов крейда, зіпнувся на ноги… Почало діятися щось і з покійником. Тіло спершу випросталось і стало як дошка, а потім почало звиватись, ніби хотіло випручатися з рук двох дужанів, що тримали його над ямою, тремтячи від страху.

— Кидайте! — верескнув Оникій і вхопив з воза довгого осикового кола.

Схарапудилися і стали дибки дві шкапи, а потім понесли