Рекурсія - Блейк Крауч

— Домовились.

— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.

— Скажу. Але вона й так це знає.

* * *

За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець.

Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.

— Гелена Сміт? — питає незнайомець.

— Так.

— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?

— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?

— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.

Гелена може попросити його залишити приміщення чи викликати охорону.

Однак чоловік не здається небезпечним.

— Ну добре, — каже вона. Раптом Гелена уявляє, що за картина відкривається очам незнайомця: мрія скнари, жах клаустрофоба, на який перетворився її кабінет, без вікон, захаращений, з пофарбованими стінами зі шлакоблоків. Відчуття клаустрофобії посилювали стоси коробок із тисячами рефератів і статей (три фути заввишки, два фути завширшки), якими був оточений її стіл.

— Вибачте за гармидер. Зараз я звільню місце.

— Не хвилюйтесь, я сам.

Чжи Ун дотягується до складаного крісла та сідає навпроти неї.

Його очі блукають по стінах, майже цілком укритих чіткими, з високою розділовою здатністю картинками мишачих ментограм і нейронних випалин у людей, хворих на деменцію та хворобу Альцгеймера.

— Чим можу вам допомогти? — запитує вона.

— Мій роботодавець у захваті від вашої статті про візуалізацію спогадів, надрукованої в «Нейроні»[4].

— Ваш роботодавець має ім’я?

— Е-е, це залежить…

— Від чого?..

— Від того, як складеться наша бесіда.

— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?

— Бо гроші, які виділив вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.

Вона підіймає брову.

— Мій бос щедро платить мені за те, щоб я знав усі таємниці тих, хто його цікавить, — додає Чжи Ун.

— Ви хоч самі зрозуміли, в чому щойно зізналися?

Чжи Ун витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку.

Її заявка.

— Точно! — вигукує вона. — Ви з «Маунтінсайд капітал»!

— Ні. І фінансувати вас вони не будуть.

— Тоді звідки у вас це?

— Це не суттєво. Просто ніхто не буде вас фінансувати.

— Звідки ви знаєте?

— Звідси. — Він кидає її заявку на захаращений стіл. — Це курям на сміх. Просто продовження того, що ви робили у Стенфорді останні три роки. Бракує амбіцій. Вам тридцять вісім, а в академічних колах це як дев’яносто. Не за горами той день, коли ви прокинетесь і зрозумієте, що найкращі дні вже позаду. Що ви змарнували…

— Я думаю, вам краще піти.

— Вибачте, коли образив. Якщо дозволите, я скажу, в чому ваша проблема: ви не наважуєтесь попросити того, чого насправді потребуєте.

У Гелени чомусь виникає думка, що незнайомець глузує з неї. Вона розуміє, що не треба танцювати під його дудку, та нічого не може вдіяти.

— Чому це я боюся попросити?

— Бо ваші забаганки обійдуться в круглу суму. І йдеться не про семизначне число. Дев’ять знаків як мінімум. А може, всі десять. Потрібна команда програмувальників, яка напише алгоритми для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для експериментів з людьми.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Про експерименти за участі людей у моїй заявці не було жодного слова.

— А якщо я скажу, що ми дамо вам усе, чого ви попросите? Необмежене фінансування. Вас таке зацікавить?

Серце в Гелени б’ється дедалі швидше.

Невже це відбувається ось так?

Гелена думає про крісло вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, створити яке мріяла відтоді, як у матері почалися проблеми з пам’яттю. Це дивно, але досі вона не уявляла його як щось реальне — тільки як креслення в заявці на патент, що вона подасть одного дня. Вже була готова назва: «Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій».

— Гелено?

— Якщо я скажу так, ви назвете свого боса?

— Так.

— Тоді так.

Він називає.

Коли її щелепа вертається на місце, Чжи Ун видобуває із сумки інший документ і простягає їй поверх коробок з паперами.

— Що це таке? — запитує Гелена.

— Угода про наймання і про конфіденційність. Без права внесення змін. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.

Баррі

4 листопада 2018 року

Кав’ярня розташована у мальовничому місці на березі Гудзону, нижче Вест-Сайдського шосе. Баррі приходить за п’ять хвилин до призначеного часу, та Джулія вже сидить за столиком під парасолькою. Вони обіймаються, коротко й легенько, ніби зроблені не з плоті, а зі скла.

— Радий тебе бачити, — каже Баррі.

— І я рада, що ти прийшов.

Вони сідають. Підскакує офіціант, приймає замовлення.

— Як Ентоні? — цікавиться Баррі.

— Чудово. Переоблаштовує фоє в Льюїс-білдингу. А ти? Як робота?

Баррі вирішує нічого не казати про невдалу спробу запобігти самогубству, що сталося позавчора. Чекаючи на каву, вони теревенять про те про се. Сьогодні неділя, в кав’ярні повно народу — люди прийшли на бранч[5]. За кожним столиком, куди не кинь оком, киплять розмови, ллється сміх, і лише вони тихенько попивають каву в затінку.

Стільки тем для розмови — і нічого сказати одне одному!

Баррі відмахується від метелика, що пурхає над головою.

Часом ночами він у найменших подробицях уявляє собі розмову із Джулією. Спочатку виливає перед нею душу він — біль, гнів, любов, що назбиралися за весь цей час, — потім те саме робить вона. І врешті настає мить, коли він розуміє її, а вона — його.

Та всі такі бесіди залишаються лише в його уяві. Баррі не може змусити себе сказати, що в нього на серці, яке стиснулося й замкнулося від світу, взявшись рубцями. Його вже не доймає почуття ніяковості, як бувало раніше. Баррі змирився з думкою, що невдачі — невіддільна частина життя, і часом ці невдачі — люди, яких ви любили.

— Цікаво, чим вона займалася б тепер? — питає Джулія.

— Сподіваюся, сиділа б разом з нами.

— Я про роботу.

— А-а… Була б юристкою, ким же ще.

Джулія сміється. Цей сміх — один з найкращих звуків, які були в його житті, Баррі вже й не згадає, коли чув його востаннє. Прекрасний — і водночас руйнівний. Схожий на потаємне віконце в людині, яку ти колись знав.

— Вона сперечалася через що завгодно, — каже Джулія. — І зазвичай перемагала.

— Ми були для неї слабаками.

— Не ми — один із нас.

— Хто? Я? — удавано обурюється Баррі.

— Вона вже в п’ять років розуміла,