Межа Фундації - Айзек Азімов
— Це ж треба. То я нічого не відчую? Дивно! Це мене трохи розчаровує.
— Я ніколи нічого не відчував, а кораблі, на яких я літав, не були такими просунутими, як ця наша крихітка. Але не стрибаємо ми не через гіперреле. Нам потрібно ще трохи відлетіти від Термінуса й від нашого сонця теж. Що далі ми від будь-якого масивного об’єкта, то легше проконтролювати стрибок і вигулькнути в космосі саме за бажаними координатами. У надзвичайній ситуації ви можете ризикнути, стрибнувши лише за двісті кілометрів від поверхні планети й просто довірившись удачі. А зважаючи, що в Галактиці безпечного простору набагато більше, ніж небезпечного, ви цілком можете розраховувати на талан. І все ж завжди є ймовірність, що через випадкові чинники ви можете виринути за кілька мільйонів кілометрів від величезної зірки або в ядрі Галактики, і тоді підсмажитеся так швидко, що й оком не встигнете змигнути. Що далі ви від маси, то менші ці чинники і ймовірність, що станеться щось погане.
— У такому разі я довірюся вашій обережності. Ми нікуди не поспішаємо.
— Точно. Зокрема й тому я був би дуже радий знайти гіперреле перед стрибком. Або знайти спосіб переконати себе в тому, що тут його немає.
Здавалося, Тревіз знову поринув у думки, і Пелорат сказав, трохи підвищивши голос, щоб вирвати його із задуми:
— Скільки в нас часу?
— Що?
— Я маю на увазі, коли б ви здійснили стрибок, якби не мали ніяких клопотів щодо гіперреле, мій любий друже?
— За поточної швидкості та траєкторії, думаю, на четвертий день. Я вирахую належний час на комп’ютері.
— Що ж, тоді у вас є ще два дні на пошуки. Можу я дещо запропонувати?
— Так, слухаю.
— У своїй роботі — яка, звичайно, дуже відрізняється від вашої, але, мабуть, можна й зробити деякі узагальнення — я завжди помічав, що коли зосереджуєшся на розв’язанні конкретної проблеми, то це тільки собі на шкоду. Чому б не розслабитися й не поговорити про щось інше? І тоді ваша підсвідомість, не обтяжена вагою сконцентрованого мислення, може розв’язати для вас проблему.
На якусь мить на обличчі Тревіза вималювалося роздратування, а тоді він розреготався.
— Добре, чому б і ні? Розкажіть мені, професоре, що вас так зацікавило в Землі? Що викликало це дивне уявлення про конкретну планету, з якої все почалося?
— Ах! — Пелорат закивав головою під впливом спогадів. — Це сталося давно. Більш як тридцять років тому. У коледжі я планував стати біологом. А надто мене цікавила відмінність між видами в різних світах. Ця відмінність, як ви знаєте — а може, і не знаєте, тож не заперечуватимете, якщо я вам розповім, — є дуже незначною. Усі форми життя в Галактиці, принаймні всі, які нам досі траплялися, мають спільний хімічний склад: білки на водній основі та нуклеїнова кислота.
Тревіз сказав:
— Я ходив до військового коледжу, де робили акцент на нуклеоніку та гравітацію, але я не фахівець вузького профілю. Тож трохи знаю про хімічну основу життя. Нас учили, що вода, білки та нуклеїнові кислоти — це єдина можлива основа для його виникнення.
— Вважаю, що це необґрунтований висновок. Обачніше було б сказати, що наразі не виявлено жодної іншої форми життя — або принаймні не визнано. На цьому й зупинимося. Дивовижніше те, що кількість місцевих видів, тобто видів, які трапляються лише на одній планеті й більше ніде, дуже мала. Більшість видів, зокрема й Homo sapiens, поширені в усіх або в більшості населених світів Галактики й тісно пов’язані між собою біохімічно, фізіологічно та морфологічно. З іншого боку, місцеві види за своїми характеристиками дуже відрізняються від поширених форм та один від одного.
— Добре, і що з того?
— Висновок такий: один світ у Галактиці — один-єдиний світ — відмінний від решти. Життя розвинулося на десятках мільйонів планет — ніхто не знає точну кількість. Це було просте життя, нечисленне за формами й кволе; воно було не дуже різноманітне, йому нелегко було вберегтися і поширитися. Одна планета, лише одна розвинула життя в мільйонах видів, легко розвинула, і деякі із цих видів дуже спеціалізовані, високорозвинені, дуже схильні до розмноження та поширення, і ми належимо до них. Ми були достатньо розумні, щоб створити цивілізацію, розвинути польоти крізь гіперпростір і колонізувати Галактику, а поширюючись Галактикою, ми везли із собою багато інших форм життя, пов’язаних з нами і між собою.
— Якщо подумати, — сказав Тревіз доволі байдуже, — то мені здається, що це логічний висновок. Я маю на увазі, що ми — у людській Галактиці. Якщо припустити, що все почалося на якійсь одній планеті, тоді ця одна планета має бути відмінна від інших. А чому б і ні? Шанси на такий бурхливий розвиток життя, мабуть, дуже незначні — можливо, один на сто мільйонів; так само, як і шанси на те, що це станеться в одному життєносному світі із сотні мільйонів. Він має бути єдиним.
— Але що зробило цей конкретний світ не таким, як інші? — схвильовано запитав Пелорат. — Які умови зробили його унікальним?
— Можливо, просто випадковість. Зрештою, люди та форми життя, які вони принесли із собою, тепер є на десятках мільйонів планет, і всі ці планети можуть підтримувати життя, тож усі ці світи мають бути достатньо придатними.
— Ні! Еволюціонувавши, створивши технології та загартувавшись у запеклій боротьбі за виживання, люди змогли потім пристосуватися до життя на будь-якій планеті, що була хоча б сприятливою для них — наприклад, на Термінусі. Але ви можете собі уявити, щоб на Термінусі виникло розумне життя? Коли люди вперше прибули на Термінус за часів енциклопедистів, найвищою формою рослинного життя, яка там виникла, була мохоподібна рослинність на скелях; найвищими формами тваринного життя були маленькі коралоподібні культури в океані та комахоподібні летючі організми на суші. Ми просто знищили їх і засіяли море та суходіл рибами, кроликами, козами, травою, деревами та іншим. Від місцевих форм життя не залишилося нічого, окрім крихт по зоопарках та акваріумах.
— Хм, — сказав Тревіз.
Пелорат пильно дивився на нього з хвилину, відтак зітхнув і сказав:
— Насправді вам байдуже, чи не так? Дивовижно! Чомусь мені не вдається знайти жодного,
