Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Благаю, — тихо промовила Бейтс, — Скажіть мені, що це не те, на що схоже.

Шпіндель усміхнувся.

— Спорангій[67]? Сім’яний стручок? А чому б і ні?

Можливо, «Роршах» і не розмножувався, але він, без сумніву, ріс, підгодовуючись постійним потоком уламків з аккреційного пояса Бена. Ми були достатньо близько, щоб роздивитися процес абсолютно чітко: скелі, гори й камінці падали, наче осад, стікали у водовідвід. Часточки, що потрапляли на артефакт, просто застрягали в ньому. «Роршах» поглинав здобич, неначе величезна метастатична пухлина. Поглинута маса, вочевидь, перероблялася всередині й передавалася до зон верхівкового росту. Судячи з мікроскопічних змін в алометрії артефакту, він ріс із кінчиків гілок.

Процес ні на мить не спинявся: «Роршах» виявився ненажерою.

Він був дивним атрактором у міжзоряній порожнечі. Траєкторії падіння каменів були абсолютно хаотичними — і водночас неймовірно точними. Неначе якийсь кеплеріанський сенсей запустив усю систему, як астрономічну заводну іграшку. Надав їй руху — а решту віддав на відкуп інерції.

— Не думала, що таке можливо, — сказала Бейтс.

Шпіндель знизав плечима.

— Та ну, хаотичні траєкторії так само детерміновані, як і будь-які інші.

— Але ж це не означає, що їх можна передбачити, а тим паче впорядкувати ось так, — яскраві розвідувальні дані відбилися від голеної голови майора. — Необхідно було б знати вихідне положення мільйона змінних з точністю до десяти знаків. Буквально.

— Ага.

— Навіть вампіри на таке не здатні. І квантові комп’ютери також.

Шпіндель знизав плечима, наче маріонетка.

Особистості Банди змінювалися, танцюючи з якимось невидимим партнером, що — попри всі зусилля — не повідомляв нам нічого вартіснішого, ніж нескінченні варіації на тему «Вам тут справді не сподобається». На всі запитання чужинці відповідали іншими запитаннями, примудряючись при цьому вдавати, буцімто вони дають відповідь.

— Ви надсилали Світляків? — запитала Саша.

— Ми надсилали багато чого в різні місця, — відповів «Роршах». — На що вказують їхні специфікації?

— Ми не знаємо їхніх специфікацій. Світляки згоріли над Землею.

— Тоді чому б вам не пошукати там? Коли наші діти відлітають, вони належать самі собі.

Саша заглушила канал.

— Знаєте, з ким ми розмовляємо? З Ісусом з того траханого Назарета, ось з ким.

Шпіндель поглянув на Бейтс. Та знизала плечима й розвела руки.

— Ви не втямили? — Саша похитала головою. — Останній обмін репліками був інформаційним еквівалентом «кесареві кесареве». Кома до коми.

— Дякую, що виставляєш нас фарисеями, — буркнув Шпіндель.

— Гей, а у нас тут є єврей…

Шпіндель закотив під лоба очі.

Саме тоді я вперше і помітив це: крихітну недосконалість у Сашиній топології, дрібку сумніву, що викривлює одну з її граней.

— Ми нікуди не просунулися, — сказала вона. — Спробуймо з чорного ходу.

Саша зникла: на зв’язок вийшла Мішель.

«Тезей» — «Роршаху». Приймаємо запити на інформацію.

— Культурний обмін, — відповів «Роршах». — Я згоден.

Бейтс насупила чоло:

— Ти вважаєш, що це розумно?

— Якщо він не хоче давати інформації, то, можливо, забажає її отримати. А ми могли б збагнути щось із запитань, які він ставитиме.

— Але…

— Розкажіть нам про дім, — попросив «Роршах».

Саша вигулькнула всього на мить, щоб сказати:

— Розслабся, майоре. Хто сказав, що ми мусимо давати йому правильні відповіді?

Пляма на топології Банди замерехтіла, коли владу перебрала Мішель, але вона не зникла. Вона навіть трохи збільшилася, коли Мішель описувала якесь гіпотетичне місто — надзвичайно обережно, не згадуючи про предмети, менші за метр у діаметрі. (КонСенсус підтвердив мій здогад: це гіпотетичне обмеження зору Світляків.) А коли зрідка командування брав на себе Дробар…

— Не у всіх нас є батьки чи брати і сестри. У декого їх ніколи не було. Дехто народжується в резервуарах.

— Зрозуміло. Це дуже сумно. Резервуари — це так нелюдяно.

…Пляма потемнішала та розповзлася поверхнею, наче нафтова плівка.

— Забагато сприймає на віру, — сказала Сьюзан кілька секунд потому.

До часу, коли Саша знову стала Мішель, пляма стала чимось більшим, ніж сумнів чи навіть підозра. Вона перетворилася на осяяння — темний маленький мем, що вражав кожен з розумів тіла. Банда натрапила на слід, але й досі не знала, на чий саме.

А я вже не сумнівався.

— Розкажи мені більше про своїх братів і сестер, — попросив «Роршах».

— Наші брати і сестри — на родинному дереві, — відповіла Саша. — з племінниками, племінницями і неандертальцями. Ми не любимо нав’язливих родичів.

— Ми хотіли б знати про це дерево.

Саша заглушила канал, і в її погляді читалося: «Ну куди вже очевидніше?»

— Він не міг проаналізувати цієї фрази. У ній три лінгвістичні двозначності. А він просто проігнорував їх.

— Ну, він же попросив уточнити, — зауважила Бейтс.

— Він поставив уточнювальне запитання. А це зовсім не те саме.

Бейтс і досі не могла збагнути, а ось Шпіндель уже почав здогадуватися.

Моє око зауважило ледь помітний рух. Сарасті повернувся і плив над мерехтливою топографією столу. Коли він крутив головою, на його окулярах вигравало Світлове шоу. Я міг фізично відчути його погляд.

А також іще дещо, позаду нього.

Не можу навіть сказати, що це було. Немає до чого апелювати, окрім як до химерного відчуття присутності на звичному тлі чогось нетутешнього. Щось було не так з дальньою частиною барабану. Ні, не там, ближче; щось уздовж вісі барабана. Але там нічого не було, я нічогісінького не бачив — лише голі труби й пучки кабелю вздовж хребта корабля, що перепліталися у порожнечі, і…

І раптом, хай би що то було, воно повернулося до норми. Саме це й дозволило мені зосередитися: зникнення аномалії, повернення до норми привернуло мою увагу не згірш за слабкий порух. Я міг навіть вказати точку на пучку кабелів, де саме щось змінилося. Зараз із тим місцем усе гаразд — але ж було щось не так. Спогад застряг у мене в голові, неначе свербіж під шкірою, і я міг би повернути це відчуття знову, якби зосередився.

За допомогою лазерного променя Саша розмовляла з інопланетним артефактом, і далі розповідаючи про стосунки в родині, еволюційні й домашні: неандертальці, кроманьйонці і троюрідні брати по матері. Вона робила це вже багато годин — і багато годин були ще попереду, та зараз її базікання відволікало мене. Я спробував заблокувати її та зосередитися на нечіткому зображенні, що дражнило мою пам’ять. Секунду тому я щось бачив. На одній із труб було… так, забагато з’єднань. Вона мала бути прямою і гладенькою, а натомість рясніла якимись зчленуваннями. Але не одна із цих труб, тепер я пригадав: зайва труба, щось точно зайве, щось…

Кістляве.

Це божевілля.