Син Сонця — Фаетон - Микола Данилович Руденко

— Спасибі, друже!..

Вилетіли з Атлантиди на третій день. Летіли низько, майже понад самою землею, на гравітаційних двигунах. Рагуші увімкнув екран великих горизонтів. Микола, не відриваючись, вдивлявся у простір, що розкривав йому таємниці гірських ущелин і густих лісів, степових просторів і безплідних пустель.

Ось вони пролітають понад берегами якогось моря. То тут, то там серед голого каміння, поміж деревами чи на береговому піску Микола помічає людські постаті.

Он гойдається човник на морській хвилі. В човні сидить напівгола бородата людина і неквапно перебирає трав'янисті сіті.

Он попід скелями, біля печер, куряться невеликі вогнища. Біля них смагляві жінки у шкурах якихось тварин готують вечерю. Серед каміння граються діти.

Несподівано перед очима з'явилася гола випалена земля. Обвуглені дерева лежать з вивернутим корінням, їх поволі поглинає пісок…

— Верховний нещодавно провів тут атомну розчистку, — пояснює Рагуші. — Тут, серед лісів, жили могутні племена, які не визнавали його влади. Племенами керували наші каторжани. Більшість людей вони вивели з-під удару…

Коли пролітали над густими лісами, яким не було ні кінця, ні краю, в ракеті пролунав дужий чоловічий голос:

— Чого хоче твій корабель? Якщо ти спробуєш скинути хоч одну бомбу, я вимкну твоє поле!.. Ваш верховний знає, чим це кінчається.

Голос той звучав невідомо звідки — чи з неба, чи з лісових хащ, чи, може, з іншої планети.

Микола розумів, що ця загроза для Рагуші не страшна: він міг увімкнути водневий двигун. То кораблі атлантів кружляли над землею тільки на гравітаційних двигунах. Рагуші поставився до загрози цілком спокійно. Він відповів:

— Це — я, Рагуші! Хіба ти не бачиш мого знаку на борту корабля?

Голос невідомого полагіднішав. У ньому прозвучали дружні нотки. А за мить у просторі, що насправді був широким екраном, з'явилося бородате обличчя в скафандрі.

— Рагуші, ти до мене?..

— Ні. Хай іншим разом. Вимикай свій шахо, бо нас можуть почути на Атлантиді.

Обличчя на екрані зникло. Попливли знову ліси й ліси…

— Так ось ти хто, Рагуші! — захоплено, майже побожно сказав батько. Рагуші засміявся.

— Не шукай того, чого в мені немає. Я просто люблю, коли виникає нове життя. — І додав серйозно: — Серед оцих лісів незабаром розвинеться така цивілізація, що атланти позаздрять. Тут працює великий вчений…

— Шарука? — вихопилось у батька. — Безсмертний вислав його на Землю чотири оберти тому. Це він розмовляв з тобою?..

— Він…

— Як же я не впізнав?.. Ми ж колись дружили…

— Постарів. А дружити будете тут… Я везу для тебе і шахо, і кілька плащів… У ящиках є все для виготовлення кисню.

Рагуші повів корабель у височінь — мабуть, для того, щоб космічні переселенці охопили оком весь материк, який віднині мав стати їхньою новою батьківщиною.

Обпечені руки й обличчя переселенців взялися водянистими пухирями. Проте очі поволі звикали до яскравого освітлення. Отже, незабаром звикне й тіло. Перші дні доведеться жити в затінку, а коли загояться опіки, слід почати опромінення шкіри невеликими дозами…

Рагуші відкрив нижні штори. Серед синяви морів та океанів з'явилися чітко окреслені контури великого материка, що починався в південних тропіках, а кінчався далеко на півдні — там, де гори навіть улітку вкрито сніговими шапками. Материк містився дуже далеко від інших земель. Він був утроє більший від Атлантиди. Його північна частина забарвлена в густо-зелений колір. Очевидно, то тропічні джунглі. Далі на південь зелень не така яскрава, інколи навіть прохоплюється жовтуватий колір. То, мабуть, степи…

— Бачите? — спитав Рагуші. — Багатющий край!.. Але тут ще ні разу не ступала людська нога.

Микола дивився на материк і намагався щось пригадати. Йому здавалося, що він тут уже колись був. А може, й справді був? Адже ж там, унизу, в обрамленні синіх морських просторів зеленіла проти сонця земля Чарівного Бумеранга!..

Така планета справді була!

Ще Йоганн Кеплер у 1596 році звернув увагу на те, що в сонячній системі є істотна прогалина: не вистачає планети, яка має перебувати між орбітами Марса і Юпітера.

В 1766 році Тіціус (а трохи згодом, але цілком самостійно Боде) розробив дуже просте правило, з якого випливало, що середні відстані планет від Сонця перебувають у залежності від послідовного ряду чисел: 0,3,6,12,24… Якщо до кожного з них додати по 4, ми одержимо приблизно те, що шукаємо: 4,7,10,16,28 і т. д. Відстань від Землі до Сонця (10), яка становить 149,5 млн. кілометрів, була прийнята за астрономічну одиницю — міру довжини в космічному просторі.

В 1781 році, користуючись цим правилом, В. Гершель відкрив нову планету — Уран. Відтоді правило Тіціуса — Боде було взято на озброєння астрономії.

Але вчених щораз більше й більше вражала загадка: чому немає на своєму місці планети, яку двісті років тому шукав Кеплер і яка, згідно з правилом Тіціуса — Боде, мала бути віддаленою од Сонця на 2,8 астрономічної одиниці? Або ця планета надто маленька, і її не можна було помітити в тодішні телескопи, або правило не є правилом.

Небо розбили на квадрати, обсерваторії всього світу націлили на нього свої телескопи. Почалися вперті пошуки. Але й це не допомогло: планета зникла. Між Юпітером і Марсом зяяла та ж порожнеча, що не піддавалась поясненню.

Та ось, коли астрономи дістали в своє розпорядження потужніші телескопи, 1 січня 1801 року в Палермо директор обсерваторії Піацці помітив у нічному небі маленьке світило. Воно не втішило його. Про те, що це нова планета, не могло бути й мови — надто мізерні були його розміри. І все ж світило помітно рухалось, отже, до зірок не належало. Гадаючи, що це комета, Піацці спостерігав її півтора місяця. Але через хворобу припинив ці спостереження, і загадкова гостя сховалася від людських очей.