Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник

Щаслива думка майнула в свідомості міністра. Треба дізнатися про все, що зв’язане з цим “привидом”. Хто його дружина, батьки, товариші? Може, розгадка криється не в ньому самому?

Міністр бадьоро потер руки. Треба діяти. Найпростіше — це знищити Лосса і все, що хтось там винайшов. Тоді життя знову увійде в спокійне русло. Але інша думка розтривожила душу Шліссера, розбудила заснулі почуття. Це була жадоба слави, незвичайних пригод, бажання піднятися над іншими… Ідея, яку висунув Лосс, грандіозна. Невразлива армія, армія привидів. Світ падає перед волею цієї армії. І далі…

Далі думка міністра не сягала. Але й цього було досить. У рожевому тумані мрій вимальовувалась власна постать в ореолі слави, в розкішному мундирі великого… Цур, цур! Щоб не зурочити! Хай доля сама веде туди, куди боїться заглянути думка.

Якщо навіть передати винахід каудільйо, то й тоді держава не забуде його послуги. Адже препарат може перевернути світ. Тільки б не допустити, щоб Лосс порозумівся з ким-небудь іншим. Він може добратися до таємної поліції, навіть до каудільйо. Ні, ні! Ні в якому разі! Тільки оволодіти винаходом самому або знищити цього авантюриста.

Сигнал. Знову офіцер оперативної групи. Що там?

— Поздоровте мене, сеньйоре Хуано! — радісно пролунав голос офіцера в динаміку. — Злочинець у нас в руках!

— Як в руках? — стрепенувся Шліссер.

— Ми знайшли його кубло. Агенти переслідували його весь час. Він не помічав їх. Два рази злочинець сідав до тролейбусів, пішки перейшов міст через Мансанарес. Потім він попрямував до котеджів понад парком Каса-де-Кампо.

— Чудесно. І що далі?

— Він зайшов до котеджа, який належить відомому фізику професору Тенку.

— Ну?

— От і все. Злочинець більше не з’являвся. Професора дома, очевидно, нема. За останніми відомостями, він нібито в місті…

— Досить. Дякую, — похвалив офіцера Шліссер. — Ви заслужили нагороду й одержите її. Тримайте агентуру. Слідкуйте за будинком безперервно.

— Слухаю, сеньйоре Хуано.

Міністр енергійно підсунувся до столу поближче, натиснув кнопку. На пульті заблимали різноколірні цифри. Агенти були на місцях. Шліссер схилився до мікрофона, тихо, але чітко промовив:

— Коммес! Виконуйте негайно. Всі відомості про професора Тенка, Алессандро Лосса, Моріса Потра. Родичі, знайомі, друзі, робота, звички, біографія. До восьмої години вечора, тобто через три години, доповісти мені.

Міністру ніхто не відповів. Вогняні цифри на пульті погасли, але Шліссер знав, що з цієї секунди десятки агентів підіймуть на ноги працівників довідкових бюро, штатів периферійних відділень поліції, адміністративні органи по реєстрації народжень, шлюбів, смертей. До вечора міністр буде знати про Тенка більше, ніж той сам про себе.

Шліссер глянув на годинник. Було чверть на шосту. Час обідати.

Він вийшов у коридор, незадоволено скривився. Біля кожних дверей стояв вартовий, всі вони мали насторожений, непевний вигляд, ніби ждали несподіваного нападу.

— Чортзна-що! — стиха вилаявся міністр. — Якого страху нагнав цей Лосс. Бріммес!

З-за першого повороту коридору з’явився черговий офіцер, виструнчився перед шефом.

— Відпустіть людей. Не потрібно посиленої охорони.

— Слухаю.

— Що чути в місті?

— На жаль, в газети проникли повідомлення про злочинця. Візьміть, прочитайте самі.

Офіцер подав газету “Інформасьонес”. Міністрові зразу кинулися в очі велетенські заголовки:

НАДЗВИЧАЙНЕ ЯВИЩЕ НАШОГО ВІКУ!

Людина-привид на вулицях Мадрида!

Потім повідомлялося про те, що на майдані Пуерта-дель-Соль з’явилася людина, переслідувана поліцією. На неї наскочила машина, але не заподіяла ніякої шкоди. Машина розбилася, шофер поранений, загинув один пасажир. Постріли також не вражали тіла людини-привида… Газета сподівається, що вчені дадуть пояснення загадкового явища.

Шліссер полегшено зітхнув. Слава богу, газетярі більше нічого не пронюхали. Треба діяти якнайшвидше. Він кивнув офіцерові.

— Від мого імені скличте прес-конференцію. Повідомте, що стаття в “Інформасьонес” — абсурд і фальсифікація. Ніякої людини-привида нема.

— Але ж… — хотів щось сказати офіцер.

— Ніяких “але” Знаю, що завтра або післязавтра знову з’являться такі інформації, але нам потрібно, щоб сьогодні пристрасті згасли. Розумієте?

— Слухаю!

— Виконуйте.

Міністр важко повернувся і пішов до виходу. Події подіями, а пообідати треба.

О сьомій годині вечора Шліссер повернувся до резиденції. Його чекав начальник таємної служби Бурс — маленький, круглий чоловічок з лисячими очицями.

— Сеньйоре Хуано, — сказав він. — Ваше завдання виконано!

— Чудесно, — потер долоні Шліссер. — Прошу…

Міністр і Бурс пройшли в кабінет. Шліссер важко плюхнувся в крісло. Начальник таємної служби поклав перед ним листок і завмер з улесливою посмішкою.

— Так, так, — бурмотів Шліссер, пробігаючи очима надрукований текст донесення. — Професор Тенк… Шістдесяти років. Цікаво. Алессандро Лосс. Двадцяти дев’яти років. Хм… Виглядає на більше. Судився за крадіжку, десять років каторги. Тікав. Судився спеціальною колегією… Санта-Пенья. Вмер від запалення легенів… Ідіоти! А далі… Невідомо звідки з’явився знову… Хм. Невідомо звідки! Ну а це що? Ага. Моріс Потр! Ну, цього голубчика ми знаємо… О, я так і знав… Виявляється, він був асистентом у професора Тенка, окрім того займався політичною діяльністю, спрямованою на повалення влади каудильйо. Це відомо. Пощастило довідатися, що професор Тенк працював разом із Потром над невідомими проблемами…

Шліссер відкинувся назад і зареготав, аж сльози виступили на очах. Витершись хустиною, він зневажливо ткнув листок Бурсу під ніс.

— Це ваші Холмси, Бурс? Нездари! Ви тільки прочитайте. Пощастило довідатися, що Тенк працював невідомо над чим. Нічого не взнали, й раді. Кроти, сліпі кроти! Що тут