В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

Хоч потужна рація «Комети» була пошкоджена, за допомогою супутника вдалося сповістити Землю про тяжке становище, в якому опинився екіпаж, про трагедію Жаннети.

Одержали відповідь, і хоч прийняли її уривками, проте суть зрозуміли добре. Вона зводилася до двох коротких слів:

— Тримайтесь. Виручимо!

Це додавало сили, бадьорості. Люди діяли. Треба було перевезти і запаси харчів, і балони із життєдайним киснем, і чимало апаратури, особливо так звану «атомну батарею» — агрегат, здатний перетворювати тверді тіла на газ.

Навантажений до краю літальний апарат, ледве набираючи висоту, зробив кілька рейсів. І коли вже всі, в тому числі й Робот, розташувалися в мозаїчному, залі глибинного міста, Загорський зробив ще один рейс. Виявилось, що вони в поспіху не захопили палатки, виготовленої із синтетичного матеріалу і призначеної саме для використання в гірських заглибинах.

Повертаючись до своїх, Микола оглянувся на самотню «Комету». По ній ковзнуло сонячне світло, коротким блиском сяйнув ілюмінатор, і все укрила темрява. «Комета» поринула в чорний океан, безслідно зникла в ньому. Тільки на схилах гір сяяло золото сонця, але тіні добиралися й туди.

Дивлячись на це мовчазне боріння світла і тьми, Микола мимоволі думав, як то він передасть оцю картину звуками. Щоб люди, слухаючи його музику, почули обвали важких тіней, дзенькіт кованого золота і стукіт неспокійного людського серця. Виринеш, виринеш із темряви, «Комето», ще купатимешся у сонячних променях!

Подумав про Жаннету. Невже і її горе він переллє у музику? Яка це трагедія для людини — вбирати очима велетенські світи, а потім… Вона ж така чутлива натура! А який чудовий мотив вплела вона в його симфонію… В тому мотиві чути подих космосу…

Саме в цю мить Миколину свідомість, наче блискавка небо, освітила думка: «Я її кохаю! Кохаю!» Груди йому затопила повінь гарячого почуття — радісного і тривожного. Хотілось сміятися і плакати, гукати на весь світ: «Кохаю! Кохаю!»

Професор був зосереджений, мовчазний. Його не так пригнічувала перспектива довгої місячної ночі, як горе Жаннети Барб’є. Він не спускав з неї тужливого батьківського ока і все думав, чи безповоротно вражені її очі, чи ще, може, вдасться повернути їй зір.

Коли вони заходили у підземелля, Іван Макарович сам тримав її за руку, попереджав про спуски, повороти. В скупих фразах, які доводилося говорити, обминав усе, що нагадувало про зір. Зате Михайло занадто голосно, як здавалося професорові, висловлював своє захоплення «селенітським містом». Раніше досить стриманий, небалакучий, зараз він так і сипав словами.

— А це… здорово! — вигукнув він, побачивши сходи.

— Це ж казка! — аж засміявся, зайшовши до храму.

Цілий ліс монументальних колон, жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо, хіба міг Михайло не захопитися цим витвором невідомих митців?

«Неймовірно, прекрасно, фантастично», — говорив він, розглядаючи статуї, мозаїку. Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, круглі, шестигранні, ромбовидні і трикутні печери, — і все це Михайло по-своєму коментував.

Іван Макарович пробував делікатно зупинити потік його красномовства, та де там! Невгамовний механік, забувши про горе товаришки, не міг або й не думав стримувати свою радість.

А Жаннета ішла мовчки, обережно ступаючи по вкритих порохом плитах, наче по тонких крижинах.

— І світло… — шепотів Михайло. — Яке чудове світло!

Це вже було занадто. Іван Макарович аж скривився, неначе від болю. «От уже балакун! — подумав про Михайла і поглянув на Жаннету. — Може, вона не все розуміє без перекладу?»

Та вона добре розуміла.

— Справді, це дивовижно, — м’яко вимовляючи слова, обізвалася Жаннета. — Система освітлення ще працює?

— Це ви її «включили», Жаннето, — полегшено зітхнув Плугар. — Видно, сонячний колодязь завалило, а ви спіткнулися і розчистили дорогу світлу.

— Ну, гаразд, — міркувала Жаннета, — крізь ту шахту сюди потрапляло проміння. Але ж зараз… там ніч?

— Оце справді загадка, таємниця! — здивувався Михайло. — Голуба долина із тим колодязем уже в тіні. Звідки ж тоді світло?

Професор замислився.

— Доводиться припустити, — сказав не зовсім упевнено, — що ця низка печер прохідна. Мабуть, вона сягає другої півкулі Місяця…

— Зараз освітленої Сонцем? — прохопився Михайло. — А що ви думаєте, може, воно так і є.

— Слушне припущення, — тихо сказала Жаннета і замовкла.

Мозаїчний зал був добре освітлений: в самому центрі кам’яна статуя тримала над головою кулю, з якої так і бризкало проміння. Мозаїчні панно відсвічували м’яко, приємно для ока. Іван Макарович заходився встановлювати «батарею» для добування кисню, а Михайло носив «сировину» — мінерали, які збирав у тунелях. Лише Робот і Жаннета були пасивні. Роботові Іван Макарович наказав стати під стіною і вимкнутись, а Жаннета сіла біля підніжжя статуї і, поклавши руки на коліна, мовчки думала свою невеселу думу. Час від часу в її навушники влітали енергійні репліки Мілька і стриманий голос Івана Макаровича. Вона не прислухалася до їхньої розмови: була до всього байдужою. Нерви її оніміли, настрій був пригнічений. Життя для неї втратило сенс. Усе пішло шкереберть — плани, сподівання…

Нараз вона почула — хтось поспішає сюди. Микола?

— Не журіться, Жаннето!

Ну, звичайно, це він. І дуже схвильований, наче зробив якесь відкриття.

— Про що ви дізналися? — спитала і відчула, як і сама починає безпричинно хвилюватися.

— О, я взнав, Жаннето, таке!..

— Що саме?

— Зараз не наважуюся і сказати. Потім! Потім!

Радісне передчуття стиснуло дівчині груди. Здається, нічого незвичайного він не сказав, але споріднені душі відчувають найтонші порухи думки і почуття. Розуміють без слів.

А Микола вже малював словами темніючий місячний краєвид. Насувається тінь, уже