ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Пояснення було несподіваним і, як грім серед ясного неба, вразило Мюленберга.
— Наші ролі помінялися сьогодні, — грайливо сказав Вейнтрауб. Ви будете глядачем, а я продемонструю вам наші досягнення.
Що? Невже вони відновили іонізатор? Мюленберг швидко взяв себе в руки. Не треба хвилюватися, не треба проявляти слабодухості. Спокійно чекати, спокійно спостерігати…
Група військових оточила машину. Мюленберг зрозумів, що це були спеціалісти з військової електротехнічної лабораторії.
Вони стримано вклонилися, коли Вейнтрауб здалеку відрекомендував Мюленберга.
Все було готове. Очевидно, чекали тільки приїзду Мюленберга, щоб почати випробування.
І от воно почалося.
Вейнтрауб зійшов на місток і завів мотор. Мюленберг відійшов убік і притулився до радіатора одного з автомобілів. Звідси він бачив маніпуляції Вейнтрауба над щитом керування і величезний безлюдний сектор полігона. Уважно оглянувши цей простір, інженер із задоволенням констатував, що приймальні агрегати розташовані менше ніж за кілометр від машини. Виходить, завдання ще не цілком розв’язане. Це все-таки було якоюсь втіхою.
Один з військових швидко підійшов до Мюленберга і, очевидно, за розпорядженням Вейнтрауба, передав йому чудовий цейсівський бінокль.
— Отже, починаємо, — сказав Вейнтрауб. — Сьогодні ми випробовуємо машину за її прямим призначенням, — додав він, похмуро усміхаючись Мюленбергові.
— Номер перший — модель дерев’яної споруди. Він нахилився до візира, маніпулюючи водночас двома штурвалами. Мюленберг підняв бінокль. Внизу невеликої дерев’яної споруди з’явився вогонь. Швидко поширюючись по передній стіні паралельно землі, лінія вогню немов підрізала «будинок» і широкою смугою поповзла вгору. За кілька секунд уся споруда була охоплена полум’ям.
У групі інженерів пролунали вигуки схвалення. Вейнтрауб переможно усміхнувся, уважно поглядаючи на Мюленберга. Той стояв з байдужим виглядом і не обертаючись дивився вперед.
— Номер другий — макет складу вибухових речовин. Рядом з першим, праворуч…
Всі спрямували туди свої біноклі.
За мить над невеликим низьким макетом блиснув вогонь, чорний клубок диму злетів угору, і пролунав вибух.
Інженери зааплодували. Вейнтрауб вимкнув мотор і, зіскочивши з містка, підійшов до Мюленберга.
— Ну, що скажете?
Той мовчки зробив жест, що означав: нічого, мовляв, несподіваного для нього не сталося.
— Як бачите, ми відновили іонізатор протягом двадцяти днів.
— Що ж, вітаю!
— Ви хочете сказати, що це небагато?
— Судячи з ваших апетитів, це далеко не те, що вам потрібно. Тут, певно, навіть менше кілометра.
Вейнтрауб знітився. Мюленберг помітив, що той хвилюється.
— Так, це не те. Але тепер ви самі бачите, що завдання не виходить за межі наших можливостей. Логіка технічної думки неминуче приведе до правильного розв’язання, а ми вже стали на правильний шлях. Це питання часу, тільки часу. Але ми не хочемо чекати. Ось чому я знову пропоную вам волю… на тих самих умовах. Сподіваюсь, ви обміркували становище, і мені не доведеться користуватися іншими аргументами, щоб переконати вас.
Погроза вжалила Мюленберга. Він гнівно смикнув ремінець бінокля і, дивлячись у вічі Вейнтрауба, твердо сказав:
— Ні!
Люті вогники спалахнули в примружених очах Вейнтрауба.
— Ні?
— Ні!
— Гаразд, побачимо. — Швидко відійшовши, Вейнтрауб злетів на місток машини.
— Продовжуємо випробування, панове. Давайте сигнал!
Пролунав постріл. У правій частині сектора над невеликим парканом-щитом з’явився жовтий прапорець. За хвилину з прихованої за щитом траншеї штурмовики вигнали кілька овець і охлялу корову. Слідом за ними вийшов якийсь літній чоловік і розгублено зупинився між стадом і щитом. Штурмовики пішли назад у траншею, жовтий прапорець зник. Вейнтрауб взявся за штурвали і припав до окуляра візира.
— Починаю зліва, — сказав він.
Мюленберг бачив у бінокль маленьке стадо, що повільно рухалося на захід.
Раптом дві передні вівці, судорожно задерши голови вгору, шарахнули назад, розштовхуючи інших, і витягнулися нерухомо на землі. Решта овець у паніці кинулися врозтіч, потім пробігли вперед. Невидимий промінь наздоганяв їх одну за одною. Корова зупинилася. Чоловік вийшов уперед і схилився над трупом найближчої вівці. В ту ж мить, дико вдаривши передніми ногами об землю, корова якось боком стала дибки і повалилася.
Чоловік відскочив, випростався і почав озиратися на всі боки. Здавалось, він зрозумів усе і шукав очима джерело смерті.
Мюленберг не відриваючись стежив за ним. Уся постать цього обідраного чоловіка, його рухи викликали в пам’яті інженера якісь невиразні асоціації.
Нарешті той повернувся прямо до машини, придивився і, незграбно, по-старечому перебираючи ногами, побіг.
«Гросс!» — блискавкою промайнуло в голові Мюленберга. Серце його завмерло. Не опускаючи бінокля, він швидко повернув голову до машини.
Вейнтрауб стояв на містку випроставшись і мовчки дивився прямо на нього. Погляди їх зустрілися. Кілька секунд тривав цей мовчазний, нерухомий поєдинок. Вейнтрауб вимагав і погрожував. Мюленберг закам’янів і… чекав, він навіть не шукав відповіді, бо відповіді не могло бути… Обличчя його зробилося сірим. Бінокль наливався нестерпною вагою.
Нарешті Вейнтрауб круто повернувся, припав до візира і, весь зігнувшись, обома руками почав крутити штурвал…
— Що ви робите?! — в нестямі крикнув Мюленберг, кидаючись до нього.
Його схопили. Темна пелена заслала весь простір перед ним, і він утратив свідомість.
Мюленберг опритомнів не зразу. В усій його істоті ще діяла енергія відчайдушного руху до машини, до Вейнтрауба, руху, яким він хотів зупинити, поламати, знищити цю потворну комбінацію людини і машини, щоб врятувати Гросса.
Він не встиг і — все скінчено! Це була його перша думка, але після пережитого ним збудження
