ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Мюленберг мовчав.
— Умови, які ми пропонували Гроссу, лишаються в силі. Нам треба вдосконалити машину, як пропонував Гросс. Ви могли б керувати цією роботою в наших електротехнічних лабораторіях…
— Військових?
— Звичайно.
— Дякую за відвертість! Відповім тим самим. Скажіть, пане Вейнтрауб, ви маєте яке-небудь уявлення про такі речі, як честь, обов’язок? Відкриття Гросса належить Гроссу. Я був його другом і помічником протягом десяти років. Гросс довіряв мені. Тепер він відмовився передати вам своє відкриття. Ви хочете заплатити мені, щоб я видав його таємницю? Мовою чесних людей це називається зрадою і підлістю!
— Все це так, пане Мюленберг. Але ви не можете не розуміти, що в даному разі ми маємо справу з явищем великого політичного значення. Володіючи відкриттям Гросса, Німеччина стає наймогутнішою державою в світі. Попереду — Росія, ви не можете цього не розуміти. Невже ви не бачите, що тут ваші аргументи про особисту мораль стають об’єктивно мізерними і шкідливими для цілої нації, до якої ви належите? Мюленберг з обуренням підвівся.
— Ні, ця софістика придатна тільки для лоботрясів, яких ви навчаєте у ваших штурмових загонах. Ви дбаєте про сумнівне благо нації, пане Вейнтрауб, а я виходжу з інтересів людства. Як бачите, у нас різні масштаби. Можу уявити, яку б пожежу ви запалили в світі, якби вам пощастило справді оволодіти машиною Гросса!
— Ми нею оволодіємо, — прошипів Вейнтрауб. — Сумніваючись у цьому, ви обдурюєте себе. Розрахунки Гросса у нас. Відновлення іонізатора — питання часу. Ми запрошуємо вас лише для того, щоб прискорити справу. А коли треба буде, ми змусимо вас допомогти… Не забувайте цього!
— Та-ак… — непевно протягнув Мюленберг. — Я гадаю, розмова закінчена?
— Ще запитання. Скажіть правду: деталь іонізатора, яку ви тоді взяли з собою, у вас?
— Я завжди кажу тільки правду, пане Вейнтрауб! Вона знищена.
— Я так і думав. — Він подзвонив. — Можете йти. Раджу гарненько подумати про мою пропозицію, у вас буде тепер досить вільного часу. Цими днями ми ще поговоримо.
Мюленберг повернувся і вийшов. Той же незнайомий чоловік ішов за ним пустими коридорами установи.
* * *
Минуло три тижні болісної самотності.
Це було незвичайне для таких випадків ув’язнення. Мюленберг бачив, що умови, в яких його тримають, зовсім не схожі на звірячий режим, встановлений для людей, що показали себе противниками фашизму. Його не морили голодом, не змушували виконувати безглузду і непосильну роботу, прибирали кімнату, міняли білизну. Зате це було катування самотністю, мовчанням і бездіяльністю. Вейнтрауб мав рацію: Мюленбергу лишалося тільки думати. Ні книг, ні паперу йому не давали.
І от він думав. Спочатку це було нормально. Він обмірковував головним чином становище Гросса. Судячи з розмови з Вейнтраубом, вони не покладали на нього ніяких надій. Так, Гросс — героїчна особа. Якщо вже він сказав «ні» — то й край. Ніякі умовляння, погрози і навіть насильство не змусять його зрадити своїм принципам. Вони, мабуть, одразу відчули його фанатичну незламність. Певно, його життя в небезпеці.
Звичайно, можна було б викупити Гросса, зрадивши його ж самого: видати таємницю, одержати Гросса і… власну волю.
В уяві Мюленберга поставали картини винищувальної тотальної війни. Цілі армії людей падають мертві під помахом невидимого променя. Палають мирні міста, злітають у повітря склади снарядів і порохові погреби. Загони розгнузданих солдатів вриваються у квартири жителів, музеї…
Ні, ні… Гросс прокляв би його, одержавши волю такою ціною.
Мюленберг сидів на ліжку, обіпершись спиною об стіну, розкинувши руки, і думав, думав… Уява малювала картини ув’язнення Гросса, жахливі катування, яких він зазнає… Потім виникало його власне майбутнє — наступна розмова з Вейнтраубом.
Розмова тривала цілі години. Для Мюленберга дійсність переставала існувати. З кожним днем розпалений мозок працював усе гарячковіше, думки летіли, набігаючи одна на одну, не даючи жодної секунди забуття.
Все важче було заснути. Болісне безсоння терзало хворе серце, змушуючи його стрибати підстреленим птахом і тремтіти в лякаючих припадках.
І от двері кімнати відчинилися. Це було по обіді. На порозі стояв штурмовик.
— Прошу йти слідом за мною, — сказав він.
Вони вийшли у двір, сіли в закритий автомобіль.
Подорож тривала довго, понад годину. В темній, закупореній машині було жарко, душно; інженер задихався і вкривався потом.
Нарешті автомобіль зупинився.
Постоявши трохи, він пройшов ще кілька десятків метрів і знову зупинився. Дверцята широко відчинились.
Майже в ту саму мить Мюленберг побачив кремезну, затягнуту постать Вейнтрауба на фоні машини Гросса, яка стояла на тому самому місці, де Мюленберг бачив її минулого разу.
Це був полігон.
Мюленберг, похитуючись і мружачись, вийшов з машини. У нього паморочилась голова. Він знову бачив світло-голубе баварське небо, хмари, яскраве сонце, ледь похилене на захід, і широкий, безмежний горизонт. Легенький вітрець із заходу і повітря, напоєне ароматом трав, сп’янили його. Він відчув слабість, опустився на підніжку автомобіля і заплющив очі. Надто різким був перехід від одиночки і задушливої темряви машини, в якій його привезли, до цього справді раю земного.
— Що з вами, пане Мюленберг? — трохи стривожено запитав Вейнтрауб, швидко підходячи до нього.
Інженер повільно розплющив очі і так само повільно, хворобливо усміхнувся. Він помітив тривожну увагу Вейнтрауба. Це була непогана ознака. Мабуть, він їм ще потрібен.
— Я — не звик до такої розкоші, — кинув він дотеп, вказуючи рухом голови на екіпаж, яким він приїхав. — Нічого… все проходить. — Він важко підвівся.
Вейнтрауб мовчки розвів руками, немовби знімаючи з себе відповідальність за впертість інженера.
Машина Гросса полонила
