Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук

Він підставив долоню під дощ. Краплі мовби обминали її, і все ж одна впала в долоню, з долоні так само щось бризнуло, замерехтівши примарним блиском, але ні удару краплі об долоню, ані мокроти він не відчув. І він опустив руку, думаючи вже про інше.

Отже, думав він, вони навчилися матеріалізувати думки. Я читав про це в якійсь фантастичній книжці. Тоді це було фантастикою, сміливою гіпотезою. А вони от навчилися робити й це. Коли я виходив з анабіозного приміщення, проходив ледь освітленим коридором, у моєму мозку підсвідомо відгукнувся захисний рефлекс, який передбачив можливість засліплення очей після їхнього тривалого “неробства”. Потім, вийшовши надвір, я й справді зажмурився. Отже, сам того не відаючи, я мав на думці ясну сонячну погоду, і ця думка була прочитана й матеріалізована. Потім я подумав про дощ, і погода змінилася. Бач, як еони виконують будь-яку мою забаганку! Нові сучасники… Хіба мені погано було із старими?

Й тієї ж миті він злякався, що може подумати про… Ні, не треба ні думати, ні згадувати. Бо що коли вони матеріалізують і її? Що коли зараз постане перед ним вона, ього й водночас не його Софійка? І він бачитиме її очі, руки, губи, волосся й знатиме, що вона несправжня і що руки, за які він захоче її взяти, й уста, в які він її поцілує, — холодні й примарні. А самої Софійки давно вже немає серед людей, і чи й збереглася досі де-небудь на землі її могилка, а чи її піском, порохнявою занесло, замело, стерло з лиця землі? Ні, ні, ніякої згадки про Софійку, хіба ж ти не бачив фільм “Соляріс”, де повертали коханому померлу кохану, а вона знову на очах у нього помирала в судомах і муках, завдаючи страждань і йому?

Він сів на лаву обіч бетонованої доріжки, заплющив очі, затуливши їх руками. Він забороняв собі пригадувати, але пам’ять уперто повертала його в той день, у п’ятнадцяте серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року, йому минуло тоді двадцять п’ять, і він чекав у гості Софійку, чекав і знав, що сьогодні вони мають сказати одне одному найголовніші, найважливіші слова, котрі виношували довго й несміливо. Софійка справді прийшла, привітала його і без ніякого вступу сказала:

— Слухай, Сергійку, давай поїдемо кудись на природу. Поїдемо на вокзал, сядемо в електричку й вийдемо десь на станції подалі від міста, а тоді підемо луками, гаями, назбираємо ожини — ти знаєш, я страшенно люблю ожину… А піде дощ — заліземо в стіг сіна й слухатимемо, як дощ стікатиме по сіну, а воно лоскотатиме нам за шиєю… Скажи, я гарно придумала?

— Гарно, — милуючись Софійкою, відказав Сергій.

І вони поїхали, ходили босоніж по травах, збирали квіти, і хоч ожини й не знайшли, та все одно були щасливі й закохані, і коли Сергій цілував Софійку в березовому гаї, він чекав, що саме зараз вона має сказати йому те, чого він давно чекає. Однак Софійка нічого не сказала ні в гаю, ні дорогою до міста, ні коли прощалися.

— Іди додому, — квапила вона його. — Там на тебе чекає доля.

Доля? Яка ще доля? Таж моя доля ось тут, поруч, і не хочу я ніякої іншої. Але Софійка скочила сходами нагору, до своєї квартири, і Сергій, який ще кілька годин почував себе найщасливішим у світі, став у цьому світі найнещаснішим.

Він думав про останні Софійчині слова, шукав у них якийсь прихований зміст і від пекучого болю під серцем не знаходив нічого іншого, як тільки те, що Софійка йому отак мило й делікатно відмовила. Але ж вони цілувалися в березовому гаї, і він бачив, яким невдаваним щастям сяяли її очі! Невже можна отак грати щасливу?

Йому тоді здавалося, що життя втратило будь-який сенс. Яким пісним, безпросвітним було б існування без єдиної дорогої людини. Проте і в такому стані його жодного разу не навідала думка про самогубство. Тому, незважаючи на розпач і відчай, він аж зрадів, коли натрапив у вечірній газеті на оголошення.

Коли він прийшов і заявив, що в ім’я науки зголошується піддати себе тривалому анабіозу, йому насамперед порадили не поспішати. Він сказав, що таке рішення він прийняв не зопалу, а цілком свідомо. Тоді його спитали, чому саме він вирішив відгукнутися на оголошення в газеті. Сергій відповідав без будь-якого хвилювання, хоч зовні й холодно, відчужено, бо був байдужим до всього, як і до своєї долі, котрої він так і не знайшов удома після розставання з Софійкою. Комісія ж його байдужість сприйняла як тверду поведінку вольової, впевненої в собі людини. Ще його спитали насамкінець, чи не завдасть він своїм цим далеко не буденним кроком болю комусь із рідних чи близьких.

— У мене немає рідних чи близьких. Батько й мати загинули в автомобільній катастрофі три роки тому. Братів і сестер не маю.

— Може, у вас є наречена й ви збираєтесь одружуватись?

— Ні, — поквапливо відповів Сергій.

— Що ж, даємо вам тиждень. Залагодьте все на роботі, попередьте всіх тих, хто міг би вас потім розшукувати.

Сергій попередив усіх, кого вважав за необхідне попередити. І лиш Софійка нічого не знала.

— Доброго дня, — сказала Марія таким тоном, ніби вони давно знайомі й тільки вчора розлучилися після спільної прогулянки. — Проходьте, сідайте.

Сергій у відповідь кивнув головою, пошукав очима найближче крісло і обережно, мовби чекаючи якоїсь несподіванки, сів. Він дивився на Марію, а відчував на собі пильний погляд збоку. То академік так уважно придивлявся до нього із змішаним почуттям цікавості наукової, професійної і водночас чисто людської. Сергієві стало ніяково, тому він не одразу зреагував на Маріїне запитання.

— Як ви себе почуваєте?

Сергій затримався з відповіддю, і Марія подумала, що, може, починати варто було не з цього.

— Мене звати Марією, — всміхнулася вона якомога привітніше. — А це мій колега Дмитро Строкач, академік. А ви — Сергій Коваль. Правильно? Він знову кивнув.

— То як ви себе почуваєте? — повторила Марія запитання.

— Не знаю, — знизав плечима Сергій. Голос у нього був м’який, приємний; він, мабуть, і сам дослухався до нього не менше, ніж академік з Марією, і йому захотілося сказати ще щось. — А хіба ваші прилади вам нічого про мене не