Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

Десь лежать аркушики, і в них розгадка. У паперах Алексєєва листа не було. Найімовірніше він загинув під час катастрофи. А раптом на пошті знають про нього? Можливо, реєстрували його відправлення?

Ми звернулись до завідувачки поштовим відділенням. Як у всіх південних містах, влітку пошта перетворювалась на одну з найжвавіших і найзавантаженіших роботою установ міста. В кабінеті міжміського телефону якийсь хлопчик радісно вигукнув: “Бабо Лізо! Це ж я, Петько!” Клацав і гудів телеграфний апарат. Галаслива й гомінка черга відпускників чекала листів “до запитання”.

Завідувачка поштою нетерпляче вислухала нас і промовила:

— Лист з Інституту зірок аж ніяк не міг затриматись! Від них ми все одержували пневматичною поштою і одразу ж відправляли.

— В Інституті зірок була пневматична пошта? — здивувався я.

— Так, зовсім недавно прокопували туди якусь канаву, це й використали і заклали труби для пневматичної пошти. Лист Алексєєва? Він одержував багато всяких журналів, листів, ми одразу ж клали все в циліндри й відправляли йому, і ніколи ніяких скарг не було.

— А хіба листоноша туди не заходив?

— Листоноша приносив великі бандеролі. І все, що не могло вміститися в циліндр.

— Пневматична пошта… — повторив Топанов. — А ви не могли б подивитись? Лист не службовий, лист, так би мовити, особистий!

— Ну ні! — ображено відповіла завідувачка відділенням. — Такого в нас не буває!

Ми негайно подалися до Інституту зірок і викликали аварійників.

— Чого доброго, є надія відшукати цей лист, — мовив начальник аварійної команди, — звичайно, якщо його було написано й відіслано. Після аварії пневматична пошта відключилася й не працює. Ходімте на склад знайдених під час розкопок речей.

Ми спустились за ним у підвал, де на полицях було розкладено найрізноманітніші предмети. Серед них лежав зім’ятий бронзовий стакан. Ми уважно оглянули його. Він був порожній.

— А план зруйнованого корпусу у вас є? — спитав Топанов.

— Ми з ним не розлучаємось, ось він.

— Пневматичну лінію позначено голубою тушшю, — підказав один з аварійників, — але навіщо план! Я сам проходив тунель з трубами, ми їх розрізали й забили наглухо кінці.

— Де, в якому місці?

— Та, здається, ось тут, — аварійник узяв олівець, трохи подумав і вказав на якусь позначку біля фундаменту. — Можна ще в хлопців запитати. Бронзова така трубка, сантиметрів з вісім діаметром.

Ми вийшли на інститутське подвір’я, наблизились до напівзасипаної щебенем глибокої канави.

— Ось вона, — сказав Топанов, показуючи на трубу, що жовтіла внизу.

Один з робітників кинувся бігцем до вантажівки, щось почав пояснювати шоферові. Потім машина, підчепивши великий компресор на колесах, підтягла його до канави.

— Що ви збираєтесь робити? — спитав Топанов.

— Продути, — коротко відповів начальник аварійної команди. — Зараз шланг підведемо й продмем. Що в трубі застряло — наше буде.

— Хутчій на пошту, — звернувся до мене Топанов, — я одразу ж приїду, услід за вами.

— Лінія ожила, — сказала завідувачка поштовим відділенням, коли я став на порозі, — та все борошно якесь.

Справді, у чорний лоток, що приймав циліндри пневматичної пошти, безперервно сипався тонкий пил, потім у приймальній камері щось квапливо закалатало, немов шукало виходу.

— Там циліндр, — сказала завідувачка, — зараз він повернеться як слід і…

Вона не договорила. На чорний лоток разом з купою штукатурки й товченої цегли випав блискучий циліндр.

Я схопив його і, знявши сталеве кільце, вийняв пакет. Це був лист Алексєєва.

А через відкриту заслінку все летів і летів білий пил.

Я тримав у руках великий пакет. Як знати, може, саме в ньому розгадка всіх дивовижних подій!.. Завідувачка поштовим відділенням строго зиркнула на нас, піднесла пакет до очей і спокійно сказала:

— Пакет не вам. Його адресовано громадянці Алексєєвій Н. П., в місто Мундар Якутської АРСР.

— Але даруйте! — не витримав я. — Бачите, сталася аварія, нам необхідно…

— Лист не вам, — суворо мовила знову завідувачка. — Розкривати конверт не дозволю.

— Ви цілком праві, — раптом втрутився Топанов і витяг блокнот для нотаток, — Дозвольте, будьте ласкаві, я запишу адресу.

— Запишіть, адреса складна.

— І все ж, — мовив Топанов, — що робити з листом?

— Лист я відішлю адресатові, — відрубала завідувачка.

— Прошу вас надіслати авіапоштою, — попрохав Топанов.

Увечері він вилетів у Якутськ. Повернувся дуже швидко і, заставши нас усіх біля нових фотографій супутника Алексєєва, обережно витяг з портфеля розкритий лист Алексєєва.

— Є новини, товариші, сідайте…

— Від Мундара летів вертольотом, — почав свою оповідь Топанов, коли ми всі розсілися довкола. — Місця гарні… Розвідувальну партію знайшли швидко. Вона розшукує родовища поліметалів у районі хребта Черського. Прилетіли ми рано-вранці, та геологи вже повставали, щось кип’ятили над багаттям. “Де, — питаю, — товаришка Алексєєва?” Провели мене до неї в намет. Виявляється, упала зі скелі Алексєєва саме напередодні мого приїзду… — Топанов замислився. Нам усім стало якось недобре від цього несподіваного повідомлення. — Ну, назад ми летіли разом, — продовжував Топанов. — Про все мене розпитала, прочитала листа. Потім наче заціпеніла, а вже коли в лікарні прощалися, ненароком сказала: “Олексій живий…” — “Чому ви так гадаєте?” — питаю. “Сталося страшне і якось не просто…” — “Не ясно”, — кажу, а сам так і тремчу весь. “Навіщо ця прозора речовина, та ще й тепла, нащо? І багато такого, у що я досі не можу повірити… Це не кінець. Він живий, Олексій, а для мене тим паче…”

Топанов обережно витяг з конверта пачку аркушиків:

— Мені якось не зовсім зручно їх читати. В мене після цієї зустрічі лишилося таке враження, що… — він потер