Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький
Але, незважаючи на всі маленькі перешкоди та неприємності, незважаючи на те, що одушевлений тепер «Алдан» інколи друкував на виході: «Думаю. Прошу не заважати», незважаючи на брак запасних блоків і почуття безпорадності, яке охоплювало мене, коли потрібно було провести логічний аналіз «неконгруентної трансгресії у псіполі інкуб-перетворення», — незважаючи на все це, працювати тут було надзвичайно цікаво, і я пишався своєю очевидною потрібністю. Я провів усі розрахунки в роботі Ойри-Ойри про механізм спадковості біполярних гомункулусів. Я склав для Вітька Корнєєва таблиці напруги М-поля диванатранслятора у дев’ятивимірному магопросторі. Я вів робочу калькуляцію для підшефного рибозаводу. Я розрахував схему для найбільш економного транспортування еліксиру Дитячого Сміху. Я навіть підрахував ймовірності вирішення пасьянсів «Великий слон», «Державна дума» та «Могила Наполеона» для людей із групи пасьянсів і проробив усі квадратури численного методу Крістобаля Хозевича, за що той навчив мене впадати у нірвану. Я був задоволений, мені бракувало днів, і життя моє було наповнене змістом.
Було ще рано — лише сьома година. Я увімкнув «Алдан» і трішки попрацював. О дев’ятій годині вечора я спам’ятався, з жалем знеструмив електронний зал і пішов на п’ятий поверх. Завірюха все не вщухала. Це була справжня новорічна завірюха. Вона вила і вищала у старих занедбаних коминах, вона намітала кучугури під вікнами, шалено смикала і розгойдувала поодинокі вуличні ліхтарі.
Я проминув територію адміністративно-господарчого відділу. Вхід до приймальні Модеста Матвійовича був закладений хрест-навхрест двотавровими залізними брусами, а з боків, шаблі наголо, стояли два здоровенні іфрити в тюрбанах і у повному бойовому спорядженні. Ніс кожного, червоний і розпухлий від нежиті, був проколотий масивним золотим кільцем з бляшаним інвентарним номерком. Довкола пахло сіркою, паленою шерстю і стрептоцидовою маззю. Я затримався на якийсь час, розглядаючи їх, бо іфрити у наших широтах істоти рідкісні. Але той, що стояв праворуч, неголений і з чорною пов’язкою на оці, почав поїдати мене оком. Про нього ходила погана слава, нібито він колишній людожер, і я поквапом пішов далі. Мені було чути, як він з хлюпанням тягне носом і прицмокує за моєю спиною.
У приміщеннях відділу Абсолютного Знання були відчинені всі кватирки, тому що сюди просочувався запах оселедцевих голів професора Вибігалли. На підвіконнях намело, під батареями парового опалення темнілись калюжі. Я зачинив кватирки і пройшовся між незаймано чистими столами працівників відділу. На столах красувалися новеньке чорнильне приладдя, що не знало чорнил, із чорнильниць стирчали недопалки. Дивний це був відділ. Гасло в них було таке: «Пізнання безкінечності потребує безкінечного часу». Це я не заперечував, але вони робили з цього несподіваний висновок: «А тому працюй не працюй — усе однаково». І в інтересах незбільшення ентропії Всесвіту вони не працювали. Принаймні, більшість із них. «Ан масс», як сказав би Вибігалло. По суті, завдання їхнє зводилося до аналізу кривої відносного пізнання в галузі її асимптотичного наближення до абсолютною істини. Тому одні співробітники весь час займались діленням нуля на нуль на настільних «мерседесах», а інші — відпрошувалися у відрядження на безкінечність. Із відряджень вони поверталися бадьорі, відгодовані та відразу брали відпустку за станом здоров’я. У проміжках між відрядженнями вони ходили з відділу у відділ, вмощувалися із запаленими цигарками на робочі столи і розповідали анекдоти про розкриття невизначеностей методом Лопіталя. Їх легко впізнавали за порожнім поглядом і за подряпаними від безперервного гоління вухами. За півроку мого перебування в інституті вони дали «Алдану» всього одне завдання, що зводило до того ж ділення нуля на нуль і не містило жодної абсолютної істини. Може, хтось із них і займався справжньою справою, але я про це нічого не знав.
О пів на одинадцяту я вступив на поверх Амвросія Амбруазовича Вибігалли. Прикриваючи обличчя носовичком і намагаючись дихати ротом, я попрямував просто у лабораторію, знану серед співробітників як «Пологовий Будинок». Тут, за твердженням професора Вибігалли, народжувалися в колбах моделі ідеальної людини. Вилуплювались, значиться. Компрене ву?[7]
У лабораторії було задушно і темно. Я увімкнув світло. З’явилися сірі гладенькі стіни, оздоблені портретами Ескулапа, Парацельса та самого Амвросія Амбруазовича. Амвросій Амбруазович був зображений у чорній шапочці на благородних кучерях, і на його грудях нерозбірливо сяяла якась медаль. На четвертій стіні колись теж висів якийсь портрет, але тепер від нього залишився тільки темний квадрат і три заіржавілих покручених цвяхи.
У центрі лабораторії стояв автоклав, у кутку — другий, більший. Біля центрального автоклава просто на підлозі лежали буханці хліба, стояли оцинковані відра з синюватими молочними відвійками і велетенський чан із пареними висівками. Судячи із запаху, десь поблизу знаходились і оселедцеві голови, але я так і не зміг зрозуміти, де.
У лабораторії панувала тиша, із надр автоклава долинало ритмічне клацання.
Чомусь навшпиньках я наблизився до центрального автоклава і зазирнув в оглядовий ілюмінатор. Мене і раніше нудило від запаху, а тут стало зовсім кепсько, хоча нічого особливого я не побачив: щось біле і безформне повільно коливалося у зеленкуватій напівтемряві. Я вимкнув світло, вийшов і старанно зачинив двері. «По писку його», згадав я. Мене непокоїли дивні передчуття. Тільки тепер я помітив, що навколо порога проведена товста магічна смуга, розписана кострубатими кабалістичними знаками. Придивившись, я зрозумів, що це було заклинання супроти такі — голодного демона пекла.
Із певним полегшенням я покинув Вибігаллові володіння і почав підійматися на шостий поверх, де Жіан Жіакомо і його співробітники займалися теорією та практикою Універсальних Перетворень. На маршових сходах висів яскравий віршований плакат, що закликав до створення громадської бібліотеки. Ідея
