Кінець світу. Том 1. До… - Василь Андрійович Базів
А тягала його по нарах московська імперія за непослух більший, ніж націоналізм. Порфирій Іванов вірив у Бога і людську душу та мав дар цілителя та пророка.
А американцеві тому врятував життя не у ході третьої світової війни, а під час вторгнення янкі на чужу їм територію, якої немає на політичній карті Землі, зате є на мапі Сонячної системи й яка іменується, як супутник нашої планети — Місяць, хоча у цьому є більш ніж поважний сумнів — у тому, що цей окраєць є усього лише небесним нашим попутником.
Едгар Мітчелл про Клима Ворошилова не чув, але дорогу йому у Ворошиловград підказав… Нострадамус, у якого є такі рядки: «Перед тим, як здійсниться розвал імперії, станеться чудесна подія з поля, на якому знаходиться колона Порфирія, яка буде перенесена на вузлову скалу».
Тепер — усе по порядку. На початку 1971 року черговий американський корабель успішно причалив неподалік кратера Фра Муро на Місяці. Екіпаж складався із астронавтів Алана Шеппарда і того самого майбутнього ворошиловградського візаві Едгара Мітчелла.
А наразі він здійснював візит на Місяць. Як належиться, вийшли із посадкового модуля і пішли гуляти кратером. Забрели так далеко, що земне начальство із Хьюстона втратило їх із поля зору.
На Місяці, як відомо, як і у нас тут під водою, — повітря нема, тому тривалість тутешніх мандрівок визначається саме запасом кисню у рюкзаку.
На Землі забили тривогу — запаси кисню давно мали закінчитися, а земляни не повертаються в автобус–модуль. Незважаючи на екстремальну ситуацію, її кваліфікували по–земному: коли ті, що мали повернутися з мандрівки, не зробили цього, значить — вони заблукали.
У кращому разі. Власне, втратити дорогу додому посеред незнайомих місячних пейзажів — діло нехитре.
Із статусу заблудлих в оцінці своїх земних колег вони швидко перейшли у ряди перших місячних покійників.
І хоча Марка Твена серед них не було, вони могли трохи згодом вигукнути саме так, як увіковічнив своє ім’я знаменитий письменник: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені».
За мінусом цього перебільшення астронавти не тільки успішно віднайшли дорогу до модуля, а й не менш тріумфально добралися у США.
Правда, повернулися іншими людьми. Мало сказати — дивакуватими. Добровільно попросилися списати їх із рядів астронавтів. Різко стали глибоко віруючими.
Мітчелл уперше прибув у СРСР уже не просто як турист, а як засновник Інституту з вивчення зв’язків між Космосом і Людиною. А фото Порфирія Іванова, якого не знав досі і знати не міг, випадково побачив у газеті в одному із московських готелів. І сказав: ця людина врятувала мені життя тоді на Місяці.
Уже з–за океану послав у Ворошиловград своє фото із дарчим надписом: «Пану Іванову з подякою за спасіння».
А що пан Іванов? Коли поштівка дійшла до адресата, Порфирій Корнійович зреагував, наче вітання йому надіслав племінник із Горлівки. А письмово у зошиті, за який його КГБ садило у психлікарню, записав: «Природа була проти польотів людини на Місяць і хотіла залишити їх там, я ж попросив її відпустити астронавтів додому». Так і сталося.
Хрущов, як відомо, запланував завершити будівництво комунізму в СРСР у 1980 році. Чому з цього вийшов пшик — відомо. Просто марксизм–ленінізм, за яким зводили цю будову, виявився несусвітньою маячнею.
А от американці на той же 1980–й мали не земні, а галактичні плани. Хоча Гагарін був першим, але далі капіталісти обігнали комуністів в освоєнні космосу в одні ворота. Обігнали як на Землі, так і на Небі.
Багаторазове висаджування на Місяці надихало їх на неабиякі подвиги.
У вересні 1969 року із NASA у спеціальну комісію при президенті США було направлено стратегічну програму, яка передбачала створення на Місяці власної філії із штатом не менше 100 чоловік, а сама агенція із різного роду суміжниками налічувала чверть мільйона працівників.
У тому ж, омріяному Хрущовим, 1980 році американці мали завітати у гості на Марс, перепочивши по дорозі на Місяці. А далі — Венера, Юпітер, Сатурн.
На віку нашого покоління — освоєння усієї Сонячної системи!
Просто дух перехоплює. Але якось раптово ця найграндіозніша в історії людства програма, цілком реальна з огляду на темпи науково–технічного прогресу, дух… спустила. В одну мить усі місячні і ще більш масштабні проекти США та СРСР були згорнуті.
Від тої пори, як Мітчелл повернувся, швидкості освоєння космосу людством упали майже до нуля. Польоти останніх десятиліть — це топтання на місці. Велетенські штати космічної галузі, десятки інноваційних підприємств із суперсучасної техніки ліквідовані через відсутність необхідності.
Жодної економічної мотивації, особливо у багатющих США, — не було і не могло бути. Чистої води волюнтаризм. В одну мить — стоп машина.
Усе, як сказав Порфирій. Природа — проти. І людство покірно зупинилося. Надто допитливі двоногі шукачі небесних пригод слухняно знову забилися у свої земні нори.
Хто, чому і як нам помахав пальцем з Неба?
Повернемося до витоків. Як усе розпочиналося? 16 липня 1969 року на мисі Канаверал стартував космічний корабель «Аполлон–11» із трьома астронавтами на борту — командир Ніл Армстронг, пілот командного відсіку «Колумбія» Майкл Коллінз, пілот модуля «Орел» Едвін Олдрін.
Залізницею із Москви до Владивостока за три доби не доберешся. А космічної мандрівки вистачило, щоб 20 липня о 20–й годині 17 хвилин досягти поверхні Місяця. Людська нога вперше ступила на неземну твердь під ногами неподалік від південно–західного берега Моря Спокою, східніше кратера Сабін.
Потім Армстронг скаже безсмертну фразу: «Цей невеличкий крок однієї людини означає гігантський стрибок людства».
Що тут говорити: Людина — на Місяці! Мало сказати, що
