Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Ця примарна ієрархія SS ґрунтується не так на тому, що в’язні знали по «Дорі», як на їхніх уявленнях про Ракетну структуру сусіднього «Міттельверк». А-4 також по-своєму ховалася за неприступною стіною, що відокремлювала справжній біль і жах від покликаного визволителя. Сутність Вайссмана/Блікеро, викривлена і тремка, здолала стіну і просоталася у смердючі бараки, перетекла в іншу форму, як слова намагаються пробитися крізь марення. Того, що 175-ті почули від охоронців-есесівців, вистачило, щоб той виріс у їхніх очах, — навіть SS, його побратими, еліта, не знали, що у голові цього чоловіка. Коли в межах чутності з’являлися в’язні, охорона стихала, але їхній страх котився відлунням далі, страх не особисто перед Вайссманом, а перед часом, настільки розпачливим, що відтепер він міг пересуватися у «Міттельверк», наче володів ним — часом, що дарував йому владу, відмінну від влади в Аушвіці чи Бухенвальді, владу, якої самі вони осягнути не могли…
Від імені Блікеро сфінктер Танатца кам’яніє. Ні, він аж ніяк не думає, що це ім’я сюди підкинули чи щось таке, параноя — не найбільший клопіт Танатца. Що його турбує, так це те, навіщо йому взагалі про це нагадали — нагадали, що від того полудня, коли на Пустищі запустили 00000, він нічогісінько не чув, жодного слова про Блікеро — живий він, а чи мертвий, при владі, а чи в бігах. Танатц і сам не знав, що краще. Поки був на «Анубісі», не було потреби вибирати: спогад міг лишитися настільки далеко позаду, що його «реальність» вже не мала значення. Авжеж, це сталося. Безперечно, цього не було.
— Здається, він десь тут, — пояснює Танатцу речник поселення, — живий і в бігах. До нас час від часу дещо доходить — цілком у стилі Блікеро, і ми чекаємо. Він нас знайде, він прийде не на порожнє місце, ми підготувалися.
— А якщо він тут не залишиться? — це вже назло. — Якщо посміється і піде геть?
— Тоді я не можу пояснити, — співбесідник задкує, знову виходить під дощ, — це питання віри.
Танатца, що заприсягся ніколи не шукати Блікеро, тільки не після 00000-го, плазом голубить лезо жаху.
— Хто ваш посланець? — скрикує він.
— Ідіть самі, — сотається шепіт.
— Куди?
— На завод.
— Але у мене повідомлення для…
— Самі несіть…
Білий «Анубіс» лине до порятунку, але тут, у його кільватері — претеріти, пливуть і тонуть, загрузають у трясовині і дибають пішки, бідолашні загублені пасажири на заході сонця, налітають на уламки одне одного, на якісь недоїдки, жаскі помиї спогадів — можуть хіба торкнутися обшивки, б’ються у воді, підносяться, опускаються. Люди за облавком і наші спільні руїни…
Дощ ряснішає, Танатц продовжує тремтіти і лютувати під аркадою з піщаника. Хочеться зарепетувати — Я мав плисти далі, — ага, вже і репетує.
— Я з вами, наволоччю, і не думав залишатися… — Де апеляційний суд, який би вислухав його сумну історію? — Мене змило з палуби! — Хтось із камбуза послизнувся у калюжі аристократичного блювотиння і розхлюпав цілісіньку оцинковану каністру пінистої жовто-курячої гиді по всьому правому борту прогулянкової палуби, але Танатц цього не бачив, він шукав Маргериту… — Дуже шкода, les jeux sont faits, ніхто не почув, «Анубіс» пішов далі. Ліпше тут, з плавучим сміттям, Танатце, і не знаєш, яка риба-місяць зблисне поруч. Оберста Енціана запитай, він знає (серед пустищ Світу є ключ… і його не знайти на борту білого «Анубіса», бо там усе вартісне летить за облавок).
Отже… Танатц уже біля заводу, притискається до обсмоленої стіни, макрельні очиці витріщаються із сутінків мокрого вовняного коміра, геть чорно-білі, направду перелякані, дихання стікає із кутиків рота, а посеред gassen помалу займається зеленавий світанок. Його тут не буде, він просто помер, просто помер? Це ж не «мембрана»? не місце з’єднання двох світів… аякже, але яких двох? Не варто сподіватися на порятунок у позитивізмі, це і в Берліні до Війни не допомагало, на сеансах Петера Сакси… навіть шкодило, бо інших він цим дратував. Ширма слів між ним і чимось містичним завжди була прийомом… через неї він ніколи не почувався вільнішим. А тепер у ній ще менше сенсу, він знає, що Блікеро існує.
То був не сон, на таке навіть не сподівайся. Ще одна лихоманка, яка рано чи пізно скінчиться і викине тебе у холодну реальність кімнати… тобі геть не потрібні настільки довгі та складні місії, ні, тепер ти сам розумієш, що то була лихоманка… усе було несправжнім…
Цього разу все справжнє, Блікеро — живий або мертвий — справжній. Танатц, трохи схиблений від страху, хоче його спровокувати, він нетерпеливиться, він мусить з’ясувати, як витягти Блікеро, як з вереском і вертихвостям його можна повернути, привести назад…
Приводить це все лише російську поліцію. Є домовленість щодо перебування у межах 175-Штадта, про що Танатцу, звичайно ж, ніхто не сказав ані слова. Завод мав недобру славу «кубла», аж поки росіяни не влаштували кілька облав. Уздовж дороги підстрибом віддаляється і стихає останнє відлуння Хоралу 175-Штадта, страхітливий вокальний привіт педерастії, щось таке:
Цьомки-бомки і пердиць-тиць,
коли я дегенерат, то тоді й ти…
— Тепер тільки вас, туристів, і ловимо, — каже охайний цивільний із білою хусточкою в нагрудній кишені, підсміюється у тіні під крисами капелюха. — І зрідка шпигунів.
— Я ні те і ні друге, — каже Танатц.
— Ні те і ні друге? Тоді розповідайте.
Досить непросте завдання. За якихось пів дня Танатц перейшов від повного нехтування потреби хвилюватися або навіть думати про Блікеро до необхідності бодай якось його означувати, щоб задовольнити допитливість особіста. Це один з перших уроків для претеріта: не вдасться уникнути жодного з наслідків, які він сам накликав на свою голову, хіба тільки випадково.
Наприклад, на околицях Штеттина група польських партизанів, яка щойно повернулася з Лондона, випадково сплутує поліцейське авто із тим, яким мали везти у в’язницю антилюблінського журналіста, прострілює шини, з криком розчиняє дверцята, вбиває водія, ранить слідчого у цивільному і тікає, тягнучи Танатца, наче лантух картоплі.
— Я не той, — каже Танатц.
— Курва. Це не той.
Танатца викинули з машини у таборі для переміщених осіб