Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Ви, бідолашна Катьє, ваша історія найсумніша. — Вона підводить голову, щоб поглянути в його насмішкувате обличчя, і, приголомшена, бачить натомість сльози на щоках. — Вам лише дали свободу, — голос його зривається на останньому слові, якусь мить обличчя тріпоче у клітці рук, потім випурхує з клітки, повертаючи її власний понурий смішок. О ні, невже і він перед нею клеїтиме дурня? Чого вона хоче від чоловіка саме зараз, то це надійності, душевної рівноваги і сили характеру. А не ось такого. — Я казав Слотропові, що й він також вільний. Я кажу це всім, хто слухає. Скажу їм так само, як і вам: ви вільні. Ви вільні. Ви вільні…

— Хіба моя історія може бути сумнішою? — Безсоромне дівчисько, вона йому не потурає, вона з ним фліртує, пробує все, чого її навчили гофрований папір і карлючки юної панянки, щоб тільки триматися від його чорноти якнайдалі. Безперечно, це не його чорнота, а її власна — неприпустима чорнота, а вона намагається вдавати, що це Енціанова чорнота, щось за межами навіть осердя Панового гаю, аж ніяк не пасторальне, міське, способи відкинути природні сили, переступити через них, виправити або вилити на землю, аби вони знову сплинули зловорожими мертвяками: Кліпот, над яким «піднісся» Вайссман, душі, чий шлях сюди був настільки важким, що у блакитній блискавці вони втратили всю свою доброту (з брижами на морській гладіні) і перетворилися на імбецилів-убивць і блазнів, щось нерозбірливо сигналять клаксонами у порожнечу, жилаві й пошарпані, мов щури, — міська пітьма у ній самій, текстурований морок, в якому потоки струменять навсібіч, але ніщо не починається і не закінчується. А з часом усе шумить дедалі сильніше… і здригається у її свідомості.

— Та фліртуйте, якщо хочете, — Енціан уже вкрадливий, як Кері Грант, — але приготуйтеся до того, що вас сприйматимуть серйозно. — Ого. За цим і прийшла, хлопці.

Не обов’язково. Його гіркота (що належним чином зафіксовано в німецьких архівах, які, либонь, уже знищені) лежить надто глибоко для неї. Він мусив навчитися жити під тисячею масок (бо Місто і далі ховатиметься від вторгнень, яких ми часто не бачимо, чиїх наслідків не усвідомлюємо, мовчазних і непомітних революцій у складських районах, де самі стіни, на землях, де нічого, крім бур’яну), і ця, поза сумнівом, Вишукана Давня Екзотика — одна з них.

— Я не знаю, що мені робити. — Вона підводиться, повільно стенає плечима і починає елегантно ходити кімнатою. Її давній стиль: дівчина років шістнадцяти, яка переконана, що всі дивляться тільки на неї. Каптур волосся, руки часто торкаються одна одної.

— Вам не треба заглиблюватися у цю справу, просто знайдіть Слотропа, — нарешті зважується він. — Лишайтеся з нами і чекайте на нього, навіщо сушити голову рештою?

— Бо я відчуваю, — її голос, може, і навмисно, дуже сумирний, — що саме цією «рештою» я і маю займатися. Мені не хочеться якоїсь мізерної перемоги, не хочеться… ну, не знаю, просто подякувати за восьминога, чи якось так. Хіба мені не треба знати, навіщо він тут, що я для Них із ним зробила? Як Їх можна зупинити? Скільки ще я відбуватимусь дрібними ролями, дешевим зіскоком? Хіба я не повинна йти до кінця?

Мазохізм (писав Вайссман з Гааги) — її втіха, бо їй, як і раніше, можна завдати болю, бо вона — людина і здатна від болю плакати, бо вона забуватиме. Можу тільки здогадуватися, наскільки це жахливо… тому їй потрібен батіг. Вона підставляє зад, не здаючись, але у відчаї — щось схоже на твій страх імпотенції, ну, і мій: чи ще можу… а раптом нічого не вийде… Але справжньої покори, самозречення і переходу в Усе — такого нема, тільки не в Катьє. Вона не та жертва, якою я волів би все це завершити. Можливо, перед самим кінцем буде ще одна. Можливо, я марю… Бо я тут не для того, щоб присвятити себе її фантазіям!

— Ви маєте вижити. Так, скоріш за все. Хай би скільки болю вам захотілося, ви завжди його здолаєте. Ви вільні обирати, наскільки приємним буде кожен перехід. Зазвичай він дається як винагорода, такого я не попрошу. Даруйте, але, здається, ви й справді не розумієте, тому ваша історія найсумніша.

— Винагорода… — вона лютує. — Це довічне ув’язнення. Якщо ви звете це винагородою, то як тоді називаєте мене?

— Політично — ніяк не називаю.

— Чорний виродок!

— Саме так. — Він дозволив їй озвучити правду. У кам’яному кутку б’є годинник. — У нас є людина, що була з Блікеро у травні. Напередодні кінця. Вам зовсім не обов’язково…

— Йти і слухати, авжеж, оберсте. Але я піду.

Він підводиться, дуже офіційно і по-джентльменському подає руку, криво всміхається і почувається блазнем. Її ж усмішка підноситься вгору, як у пустотливої Офелії, яка щойно окинула поглядом країну божевільних і якій кортить втекти з двору.

Зворотний зв’язок, усмішка-до-усмішки, притирання, вагання — все це сходиться до: нам ніколи не пізнати одне одного. Сяючі, чужі, ля-ля-ля, пішли послухати про фінал того, кого обоє любили, до того ж ми чужинці в кіно, приречені на різні ряди, проходи, виходи, повернення додому.

Далі, в іншому коридорі, гучно дзижчить бур, димить, от-от зламається. Брязкають таці і сталеве приладдя, безневинний і добрий звук за знайомими хвилями пари, жир на межі згіркнення, сигаретний дим, мильна вода, дезінфекція — кафетерій у розпал дня.

Ще є за що триматися…

□□□□□□□

Вам потрібні причини і наслідки. Нехай буде так. Танатца змило за облавок «Анубіса» тим самим штормом, який забрав і Слотропа. Його врятував поляк, власник бюро ритуальних послуг, він повеслував на човні у бурхливе море перевірити, чи не вдарить у нього блискавка. Сподіваючись притягти електрику, трунар вбрався у складний металічний костюм — подібний одягають водолази — і вермахтівський шолом, у якому зробив кілька сотень дірок, вставивши гайки, болти, пружини і різноманітні провідники, від чого весь дзенькає, щойно кивне або затрясе головою, а це стається досить часто. Такий собі бінарний попутник, на все відповідає «так» або «ні», і чорно-білі шахівниці дивних форм і текстур квітнуть дощової ночі навколо нього і Танатца. Відколи прочитав в американській пропагандистській листівці про Бенджаміна Франкліна із повітряним змієм, блискавкою та ключем, його переслідує думка спіймати блискавку головою. Якось уночі його осяяло (хоча й не так, як мріялося), що саме цієї миті по Європі ходять сотні, а може, й тисячі, людей, в яких вдарило блискавкою і не вбило. Тільки уявіть, що вони можуть