Сліпобачення - Пітер Уоттс

народження важко тисне на мене. Я мушу нести у собі плоть, яка лишень наполовину моя, виношувати і годувати її, навіть коли та залишить світлицю мою (до того часу багато Яйцеклітин уже були теплокровними і волохатими.) Мої діти не численні, і мушу я себе посвятити їм, щоб захищати щомиті від усякої напасті. І я хочу, аби Сперматозоїд допомагав мені, адже це через нього я стала такою. Най залишається він зі мною, і не дам я йому блудити і тішитися з конкурентками моїми».

І не сподобалося це Сперматозоїду.

І усміхнувся Бог, і заповів Сперматозоїду та Яйцеклітині воювати одне з одним аж до дня, коли вони відімруть.

Одного похмурого вечора, у вівторок, я приніс Челсі квіти. Скільки іронії в давній романтичній традиції: перед спарюванням задобрювати партнерку зрізаними геніталіями іншого виду. І тоді, коли ми збиралися зайнятися сексом, я й розповів їй цю історію.

Досі не розумію, що пішло не так.

Скляна стеля — в тобі. Скляна скеля — це свідомість.

Якоб Гольцбрінк, «Ключі від планети»

Ще до того, як ми залишили Землю, ходили чутки про четверту хвилю: за нами в глибокий космос мовчки суне флот дредноутів — раптом гарматне м’ясо в авангарді натрапить на щось паскудне. А якщо прибульці виявляться привітними, завжди напоготові посольський фрегат, переповнений політиками і генеральними директорами, що ладні ліктями торувати собі шлях у передні ряди. І байдуже, що на Землі немає ні дредноутів для глибокого космосу, ні посольських кораблів. «Тезея» також не існувало до Вогнепаду. Про такі плани нам ніхто не повідомляв, але ж тим, хто на передовій, ніколи не окреслюють загального плану. Що менше вони знають, то менше зможуть видати.

Я і досі не знаю, чи існувала коли-небудь четверта хвиля. Підтверджень цьому я не бачив — якщо мої спостереження чогось варті. Можливо, ми лишили їх борсатися біля Бернса-Колфілда. А може, вони пролетіли за нами аж до Великого Бена, підібралися достатньо близько, щоб побачити, з чим ми маємо справу, а тоді втекли ще до того, як ті справи стали зовсім кепськими.

Цікаво, як усе було насправді. Цікаво, чи дісталися вони додому.

Тепер я озираюся назад… і сподіваюся, що ні.

Величезний шмат чогось желеподібного вдарило «Тезея» у бік. Низ гойднувся, наче маятник. Шпіндель в іншому кінці барабана скрикнув, наче ошпарений. Я і сам ледь насправді не обпікся, відкриваючи на камбузі порцію гарячої кави.

«Ось і воно, — подумав я. — Ми підійшли надто близько. Вони завдають удару у відповідь».

— Що за…

На загальній лінії спалахнув індикатор — Бейтс підключилася з містка.

— Увімкнувся головний двигун. Ми змінюємо курс.

— Що? Куди? За чиїм наказом?

— За моїм, — відповів Сарасті, вигулькнувши перед нами.

Усі замовкли. Крізь люк з корми до барабану проникав звук — скреготіння. Я пропінгував систему розподілу ресурсів: фабрика переналаштовувалася на масове виробництво легованої[59] кераміки.

Протирадіаційний щит. Твердий, громіздкий і примітивний, на відміну від контрольованих магнітних полів, на які ми зазвичай покладалися.

Заспана Банда вийшла зі свого намету, і Саша буркнула:

— Що за хуйня?

— Дивіться. — Сарасті потягнувся до КонСенсуса і струснув його.

То був не інструктаж, а бліц-кріґ: гравітаційні криниці й орбітальні траєкторії, симуляції дотичної напруги в грозових хмарах амонію та водню, стереоскопічні ландшафти, поховані під усілякими фільтрами — від гамма- до радіовипромінювання. Я бачив точки розриву, сідлові точки й нестабільну рівновагу. Я бачив згорнуті катастрофи в п’ятьох вимірах. Мої імплантати розтягувалися, щоб увібрати інформацію. Біологічна частина мого мозку намагалася зрозуміти найголовніше.

Там, унизу, у всіх на очах щось ховалося.

Аккреційний пояс Бена мав паскудну вдачу, і просто так його підступів не помітиш: хоча Сарасті й довелося проаналізувати траєкторії всіх камінців, уламків скель і планетезималей[60], але ні він сам, ні його з Капітаном об’єднаний інтелект так і не могли пояснити ці траєкторії простим наслідком колишніх пертурбацій. Пил не просто всідався: частина його спускалася донизу за наказом чогось, що навіть зараз простягало руки з вершин хмар і зривало з орбіти уламки.

Не всі уламки влучали. Екваторіальні райони Бена регулярно осявалися метеоритними спалахами, значно слабкішими за яскраві сліди скіммерів. Вони зникали — й оком не змигнеш, але в розподіл частот не вписувалися всі камені, що впали. Скидалося на те, що уламки раз по раз просто розчинялися у паралельному всесвіті.

Або ж перехоплювалися чимось із цього всесвіту. Чимось, що кружляло навколо Бенового екватора кожні сорок годин так низько, що ледь не торкалося атмосфери. Чимось, чого не роздивишся ні у видимому спектрі, ні в інфрачервоному випромінюванні, ні за допомогою радара. Чимось, що лишалося б тільки гіпотезою, якби просто на очах у «Тезея» розжарений хвіст скіммера не пропалив атмосфери позаду нього.

Сарасті збільшив кадр і поставив його посередині: яскравий інверсійний слід перетинав по діагоналі вічну ніч Бена, на півдорозі сповзав на один-два градуси лівіше, а тоді, за мить до того, як зникнути з поля зору, повертався. Стоп-кадр демонстрував промінь застиглого світла, просто у центрі якого виринав сегмент, там, де скіммер лише на волосинку відхилився вбік. Сегмент завдовжки дев’ять кілометрів.

— Він маскується, — вражено промовила Саша.

— Не надто вдало, — з переднього люка з’явилася Бейтс і рушила до хребта. — Його непогано видно у відбитому світлі. — На півдорозі до палуби схопилася за поручні, звичним рухом перевернулася і стала на сходи. — І як ми раніше його не помітили?

— Не було фонового освітлення? — висунув гіпотезу Шпіндель.

— Тут не просто інверсійний слід. Погляньте на хмари. — Поза сумнівом, Бенові хмари демонстрували такий самий незначний зсув. Бейтс ступила на палубу й підійшла до столу для нарад. — Ми мусили раніше це помітити.

— Інші зонди не бачать жодного артефакту, — сказав Сарасті. — А цей зонд налаштувався на ширший кут. Двадцять сім градусів.