Хранителі - Дін Кунц
Трейвіс надовго затримав погляд на кухонному столі, але бачив не червону форміку, а зрадливі переливчасті блакитно-зелені морські хвилі.
— Я нікого не любив так сильно, як свого брата.
Ейнштейн тихо підвивав, наче співчуваючи Трейвісу.
— Ніхто не звинувачував мене в тому, що трапилося з Гаррі. Він був старшим, і від нього очікували більшої відповідальності. Але я відчував… якщо підводна течія забрала Гаррі, вона повинна була забрати й мене.
Із заходу подув нічний вітер, стукаючи у відкриту віконницю. Сьорбнувши пива, Трейвіс продовжив:
— Того літа, коли мені виповнилося чотирнадцять, я дуже хотів поїхати у тенісний табір. Тоді я нетямився від тенісу. Тато записав мене в одне місце біля Сан-Дієґо, де можна було пройти місячний курс інтенсивного тренування. Він повіз мене в неділю, але ми так і не доїхали туди. На північ від Оушенсайда водій вантажівки заснув за кермом, його колимага виїхала на зустрічну смугу, і нас просто змело з дороги. Тато помер на місці: зламана шия і спина, розтрощений череп, втиснена грудина. Я сидів поряд на передньому сидінні, але відбувся лише кількома порізами та саднами і двома зламаними пальцями.
Пес уважно дивився на чоловіка.
— Усе сталося, як і з Гаррі. Ми повинні були обидва померти, але я вижив. Ми б не поїхали в ту кляту поїздку, якби я не носився з тим тенісним табором, як дурень зі ступою. Тому тут уже нічого не зміниш. Можливо, я не винний у смерті матері під час пологів і в смерті Гаррі. Але цього разу… Хоча я й не був завжди призвідцем чиєїсь смерті, але дійшов думки, що є проклятим і людям небезпечно перебувати зі мною. Всі, кого я по-справжньому любив, неодмінно вмирали.
Лише дитина могла бути настільки впевненою, що всі ці трагічні події свідчили, що вона — ходяче прокляття. Але Трейвіс тоді й був, по суті, чотирнадцятирічною дитиною, тому це було найлогічнішим поясненням для нього; він був занадто малий, щоб зрозуміти одну річ: за своєю природою нещаслива доля сліпа, тож і діє наосліп. У чотирнадцять років йому потрібен був якийсь сенс, тому він навіяв собі, що є проклятим, через що і прирікав усіх близьких друзів на передчасну смерть. Спочатку Трейвіс став чимось на кшталт інтроверта, йому було неважко замкнутися в собі, вдовольнившись власним товариством.
До закінчення коледжу двадцятиоднорічний Трейвіс був уже затятим відлюдником, хоч, подорослішавши, став сприймати смерть своєї матері, брата та батька не настільки хворобливо. Він уже не вважав себе проклятим і не звинувачував у тому, що трапилося з його сім’єю. Він залишився інтровертом, не маючи близьких друзів, частково через те, що втратив здатність до формування та підтримання тісних стосунків, а частково тому, що вважав: що менше друзів, то менше горя і втрат.
— Я жив у емоційній ізоляції за звичкою та через самозахист, — сказав Трейвіс Ейнштейну.
Пес встав і пройшов кухонною підлогою ті пару метрів, що розділяли їх. Він протиснувся між ногами Трейвіса і поклав йому голову на коліна.
Гладячи Ейнштейна, Трейвіс продовжував:
— Я не знав, що робити після коледжу. На мене чекала служба в армії, і я записався добровольцем. Вибрав військову службу в силах особливого призначення. Мені таке подобалося. Можливо, тому, що там… було відчуття братства, і мені довелося завести друзів. Бачиш, я вдавав, що ні з ким не хочу зав’язувати тісних стосунків, але мені довелося, бо я потрапив у ситуацію, де це було необхідно. Я вирішив зробити військову кар’єру. Коли утворили загін «Дельта» — антитерористичний підрозділ, — я закінчував службу там. Хлопці з «Дельти» стали моїми справжніми товаришами, я міцно здружився з ними. Вони кликали мене «Мовчуном» або, навпаки, «Балакуном», бо я був скупий на слова. Але друзі в мене з’явились усупереч мені самому. І ось під час нашої одинадцятої операції загін вилетів до Афін, щоб очистити посольство США від палестинських екстремістів, які захопили його. Вони вбили вісьмох співробітників і продовжували вбивати заручника щогодини. На перемовини не йшли. Ми всіх швидко прибрали, але зазнали поразки: вони замінували будівлю. Дев’ять чоловік із мого загону загинули, один лише я вижив. З кулею у стегні і шрапнеллю в сідницях. Проте я вижив.
Ейнштейн підвів голову з колін Трейвіса.
Чоловіку здалося, що пес зі співчуттям дивиться на нього, можливо, тому, що він хотів, щоб той так дивився.
— Це трапилося вісім років тому. Мені було двадцять вісім. Я покинув службу і повернувся до Каліфорнії. Я отримав ліцензію агента з нерухомості, позаяк цим займався мій тато, а на щось інше мені забракло уяви. В мене добре виходило, можливо, через те, що мені було байдуже, куплять будинки, які я продавав, чи ні. Я не тиснув на них і був геть не таким, якими повинні бути продавці. Проте факт зостається фактом: я став брокером, відкрив власний офіс і найняв продавців.
Так він познайомився з Паулою. Це була висока блондинка, яскрава і цікава людина. Вона так добре продавала нерухомість, що жартувала, ніби в минулому житті була представником голландських колоністів, які за безцінь викупили Мангеттен в індіанців. Паула божеволіла від Трейвіса. Ось що вона йому сказала:
— Пане Корнелле, сер, я божеволію від вас. Гадаю, це через вашу впевнену і мовчазну гру. Ви найкраща копія Клінта Іствуда, яку я коли-небудь бачила.
Спочатку Трейвіс не підпускав її до себе. Він не вірив, що здатен принести їй нещастя, принаймні свідомо — тоді його дитячий забобон ще не проявився на повну силу. Але Трейвіс боявся знову пережити біль утрати. Вагання Трейвіса не зупинили Паулу, і з часом він визнав, що закохався в неї. Тоді він розповів їй про свою гру в квача зі Смертю, хоча до цього ніколи ні з ким не говорив на