Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
І коли я отак вислуховував шепіт і божевільне хихотіння доведеного до тваринного стану губернаторського чиновника, підійшов до нас попід стіною якийсь троцькіст у шкіряній, добре скроєній куртці, з трьома отворами від куль на грудях, тримаючи над головою газолінову лампу. Я замовк, коли побачив рух тіні на дерев’яних поверхнях. Той зупинився, похитався на підборах козацьких чобіт із високими лискучими халявами, нахилився, приставив мені до скроні умбру палаючої лампи. Я сіпнувся назад. Він схопив мене за полу піджака, ривком сіпнув у сидяче положення і заходився обшукувати кишені. Пуляреса у мене не було. Але цей бойовик був, однак, більш скрупульозний. Щомиті він, утім, зиркав мені в око, та й я перебував під дивним враженням, що знаю звідкись цього чорнявого молодика з кострубатим обличчям, замерзлим під гнівними зморшками, із пишними вусами, які вкривали уста, із спрацьованими долонями, твердими від мозолів. Він? Він? Не він. Троцькіст знайшов у мене під брезентом черепахову папку з рисунком панни Єлени, узяв, відкрив, присвітив собі на картон, посміхаючись у вуса. Я марно запротестував, а він зацідив мені навідліг, навіть не стиснувши кулак. Але шкіра під сліпим оком тріснула мені, немов від розрізу. Коли він уже йшов, у газоліновому блиску я зауважив ту яскраву зірку на його підмізинному пальці: перстень із великим діамантом, тепер поплямований кров’ю. Я його легко упізнав у захололій пам’яті — він? Він! — Діамант Великих Моголів пана Войслава Веліцького.
Задрижала підлога й тремтіння охопило увесь будинок, задзеленчали шиби у вікнах: проїхав потяг. Вони тримали нас десь неподалік залізниці, — чи ж не під контролем троцькістів перебуває Иннокентьевский Поселок й усі ті робітничі селища на південь від Двірця Муравйова? Я лежав, пригнічений дедалі похмурішими думками. Повбивали всіх, уб’ють і мене. Фахівець від марнування алґоритмічно обчислених планів! Мав Історію перед собою на робочому столі, але ж ні, мусив сам попхатися у найглибшу ентропію! Тепла цівка поволі котилася мені по щоці, несамовито дражнячи нерви на шкірі; я тер обличчям до дошки. Біль, біль, біль. Ур’яш придивлявся до мене дикими очима. Дýурні, сичав він, дýрні, дýрні вони усі! Смотри, як танцюють, як золотом навзаєм в очиська світять, як під кришталевими люстрами позіхають, красавицами, орденами пишаються! Де тепер ті князі, генералы, адмірали? Де вони? Чистилище!
А й справді, де вони тепер? Я спитав перетвореного на собаку комісара про князя Блуцького. Адже він стояв із царськими силами спершу в Алєксандровську, а потім, після отієї дивної угоди з Побєдоносцевим і графом Шульцом-Зимовим, відступив на Об. Чи Імператор віддавав йому якісь накази після Відлиги? На це Францішек Марковіч затрусив кліткою, б’ючись у прути в раптовій істерії. Хри! Хри! Хри! Князь Блуцький! Князя Блуцького його власна дружина хотіла отруїти! Такий ото пакт із Побєдоносцевим заморозницький був, і така сила графа Зимового на троні Сибіру: Крига! Крига! Але скресло. Й тепер мене зжеруть. Хри!
Я заплющив око. Він уже цілковито розтанув, пам’ять витекла йому вухами. Могло бути так, могло бути інак. Я понишпорив незґрабними пальцями у путах, — ні, не розплутаю. Напружив м’язи. Не порву. Щохвилі хтось проходив, якщо не через самé продовгувате приміщення, то сходами ліворуч або праворуч; так я не втечу. Якби ж то бодай знати, куди виходять оті високі вікна… Мороскло важко розтрощити, але, може, пощастить вибити із розгону вікно разом із луткою й вистрибнути назовні, — але що, коли це другий-третій поверх, а до землі нічого, лише провалля? Зламаю собі шию. А може, й ні. Може, на якийсь вугільний терикон, або дашок, або вагон на залізничному рукаві вискочу. Я розплющив око. Підхопитися, розбігтися, десять кроків, луп, чорне вікно. Тож як? Вдасться? Не вдасться? Виживу? Не виживу? Стрибати? Не стрибати? Перш ніж прийдуть і потягнуть на ліхтар, або, ще гірше, посадять у клітку і доведуть до божевілля. Я прикусив язика. Істина чи омана? Істина чи омана?
Вони прийшли раніше, ніж я у цьому до решти замерз. Отой із голландським діамантом і ще два здоровані поставили мене на ноги, перетяли пута, мовчки кудись потягли. Я ішов, не опираючись, тільки косячись з-під набряклої повіки на найближчі вікна.
Ми не дійшли до сходів. Вони заштовхали мене до тісної конторки, квадратної кліті під голою лампочкою, що сочила жовте світло, без жодного стільця, зате аж із трьома столами, заваленими газетами, повідомленнями, бібулами, зачитаними книжками. У головній стіні не було вікна, що я одразу ж зауважив із тихим розпачем. Зате там висіла велика незугарна афіша з зображенням м’язистого Робітника з підгорнутими рукавами, який топче на вуличному брукові пацючу Монархію, і все це на тлі чорних куполів-близнюків і схожої на кістяк вежі. Навіть шрифт був такий самий, як на аґітаційних плакатах часів війни з Японією. Общенародная Революция! І багато сірого, що символізувало червінь.
Діамантовий молодец втиснув мені в руку важку слухавку телефону, а відтак вийшов, грюкнувши вузькими дверима. Я здивовано поглянув. У них тут був телефон! Який, мабуть, справді працював. Вони встигли протягнути після Відлиги дроти — але куди? Не за місто ж.
Я притиснув холодний метал до болящої половини вуха.
Ііііюуууууу, ві-іііііій, уііііііію… Лііі-іі-ііск! Кркккк.
По кабелі віяв електричний вітер. Я відклав слухавку, підкрався до дверей — стоять за ними, розмовляють. Що робити? Ситуація без відкритих розв’язань, усі змінні, замкнуті в коробці. Доведеться перевіряти комбінацію за комбінацією.
Я присів на всіяній паперам стільниці, вона голосно затріщала. У телефоні щось кашлянуло. Я порахував до десяти, і знову підніс слухавку.
Клі-ііііюуу! Ууууйзззззз! Кхр, тртртр, кркккк. Тштк!
Я проковтнув слину.
— Алєксандр Алєксандровіч?
Крхррр.
— Вєнєдікт Філіповіч.
Уіуіуііііііііііііііііііііііііііііі…
Криги! Я стиснув вивихнуті пальці, згорбив криві плечі. C, отож D, отож E. Я назвався у «Святій Трійці» власним прізвищем. Побєдоносцев тримає ніж на Транссибі, певно й на міській
