Сутінки - Стефані Маєр

— Що трапилось? — поцікавився він.

— Мама завжди каже, що я народилася тридцятип’ятирічною і з кожним роком старію за два, — я посміхнулася, потім зітхнула. — Хтось мусить бути дорослим… — на хвильку я замовкла. — Ти сам не дуже схожий на типового школяра, — додала я.

Він скривився і змінив тему.

— Чому твоя мама вийшла за Філа?

Я неабияк здивувалася, що він запам’ятав ім’я вітчима; я згадала його раз мимохідь, майже два місяці тому. Мені знадобилася пара секунд, щоб сформулювати відповідь.

— Мама… вона насправді молодша за свій вік. Думаю, завдяки Філу вона почувається ще молодшою. В будь-якому разі вона його любить до нестями.

Я похитала головою. Не можу зрозуміти цю пристрасть.

— Ти схвалюєш її вчинок? — запитав він.

— А це має значення? — відповіла я запитанням на запитання. — Я бажаю їй щастя. Він — той, кого вона хоче бачити поруч.

— Дуже благородно. Гм, цікаво… — замислено почав був Едвард.

— Що?

— Чи виявила б вона таку шляхетність щодо тебе, як гадаєш? Незважаючи на те, кого б ти вибрала? — зненацька додав він із притиском, намагаючись перехопити мій погляд.

— Д-думаю, так, — затнулась я. — Але вона — мати врешті-решт. Це трохи міняє справу.

— Отже, страшка вона не прийме, — підсумував він. Я вишкірилася у відповідь.

— А кого ти вважаєш страшком? Обличчя, вкрите пірсингом, і тіло в татуюваннях?

— Таке визначення має право на існування.

— Яке тоді твоє? Він проігнорував запитання і поставив своє.

— Ти не думаєш, що страшним можу бути я? — він звів брову, тінь усмішки освітила обличчя.

Я на хвильку замислилася, міркуючи, що саме він хоче почути — правду чи брехню, і нарешті зупинилася на правді.

— Ну, я думаю, ти можеш бути страшним, коли тобі цього хочеться.

— А зараз ти боїшся мене? — усмішка розтанула, божественне обличчя стало серйозним.

— Ні, — швидко випалила я. Вуста знову прикрасила посмішка.

— Тепер твоя черга розказувати про сім’ю, — сказала я, щоб відвернути Едварда від роздумів. — Напевно, ця розповідь виявиться набагато цікавішою за мою.

Він одразу насторожився.

— І що ти хочеш знати?

— Каллени тебе всиновили? — миттю звернулась я по підтвердження.

— Так. Після хвилинного вагання я запитала:

— Що трапилося з твоїми батьками?

— Вони померли багато років тому, — холодно відповів він.

— Мені шкода, — промимрила я.

— Я майже зовсім їх не пам’ятаю. Карлайл і Есме стали для мене батьками давним-давно.

— Ти їх любиш.

Я в цьому не сумнівалася. Це було очевидно з його тону, коли він говорив про них.

— Так, — усміхнувся він. — Вони — найкращі на землі.

— Щасливчик.

— Я знаю.

— А твої брат і сестра? Він кинув оком на годинник на панелі.

— На даний момент мій брат із сестрою, як і Джаспер із Розалією, навряд чи будуть у захваті, коли їм доведеться мокнути під дощем, чекаючи на мене.

— Ой, вибач, тобі вже, напевно, час їхати. Мені не хотілося виходити з авта.

— А ти, гадаю, не проти, щоб пікап опинився перед будинком до того, як шеф місцевої поліції повернеться додому, щоб тобі не довелося розповідати йому про інцидент на біології, — вишкірився Едвард.

— Голову даю на відтин, він уже в курсі. Форкс і секрет — поняття несумісні, — зітхнула я.

Він розсміявся, але ненадовго.

— Бажаю гарно провести час на узбережжі… гарної вам погоди для сонячних ванн, — він поглянув у стіну дощу.

— Ми не побачимося завтра?

— Ні. У нас із Емметом вихідні почнуться у п’ятницю.

— Чим же ви будете займатися?

Друг може поставити таке запитання, правда? Я сподівалася, Едвард не відчує розчарування у моєму голосі.

— Ми підемо в похід у Каскадні гори,[7] на південь від Рейніра.[8]

Пригадую, Чарлі розповідав про часті сімейні вилазки Калленів на природу.

— Чудово, гарного вам відпочинку, — я намагалася говорити радісно. Втім, не думаю, що мені вдалося надурити Едварда. У куточках прегарних вуст тремтіла посмішка.

— На вихідних зробиш дещо для мене? — він обернувся і зараз дивився мені просто у вічі, безсоромно використовуючи всю силу палючих золотих зіниць.

Я безпомічно кивнула.

— Не ображайся, але ти, здається, належиш до людей, котрі притягують до себе неприємності, наче магніт. Тому… будь ласка, не впади в океан, не потрап під машину, ну і… нічого в такому дусі. Гаразд? — хитро вищирився він.

Від його слів моя безпомічність випарувалася без сліду. Я пильно поглянула на Едварда.

— Зроблю все, що зможу, — відтяла я, вискакуючи під дощ і щосили грюкаючи дверцятами.

Коли «вольво» рушило з місця, на бездоганних вустах сяяла посмішка.

Розділ 6

Страшні історії

Сидячи в кімнаті та намагаючись зосередитися на третьому акті «Макбета», я уважно дослухалася до звуків за вікном. Навіть крізь шум дощу, думала я, складно не почути ревіння двигуна. Та коли я вкотре крадькома зиркнула на вулицю з-під фіранки, пікап стояв на звичному місці.

Не можна сказати, що я палко бажала настання п’ятниці; і зрештою вона більше ніж виправдала мої не-очікування. Не варто й казати, що кожен учень вважав справою честі висловитися з приводу моєї непритомності. Джесика, здається, взагалі витягнула з цього випадку все, що змогла. На щастя, Майк не базікав зайвого, ніхто наче не підозрював про участь Едварда. Звичайно, Джесика засипала мене запитаннями щодо подій у кафетерії.

— Що хотів учора Едвард Каллен? — поцікавилася вона на тригонометрії.

— Не знаю, — чесно зізналась я. — Він так і не пояснив до пуття, що йому потрібно.

— Ти жестикулювала і мала такий вигляд, наче тобі по голові цеглиною заїхали.

Як їй хочеться докопатися до істини!

— Невже? — я намагалася вдати байдужість.

— Знаєш, ніколи не бачила, щоб він сидів за ланчем із кимось, крім родичів. Це було дивно.

— Дивно, — погодилась я. Спіймавши облизня, Джесика розчарувалася і роздратовано війнула чорними кучерями. Ще б пак, вона сподівалася почути щось, з чого потім зліпить історію, яку всім розповідатиме.

Найгіршим у п’ятницю виявилося те, що хоча я знала — Едвард не прийде до школи, все одно сподівалася на диво. Заходячи до кафетерію із Джесикою та Майком, я не втрималася і поглянула на його стіл. Розалія, Джаспер і Аліса розмовляли, їхні голови майже торкалися одна одної. Мене огорнув відчай, коли я усвідомила, що мине хтозна-стільки часу, перш ніж я знову побачу Едварда.

За нашим столом усіх переповнювали плани на наступний день. Майк — ходяче уособлення жвавості — покладав великі надії на місцевого метеоролога, котрий обіцяв сонячну суботу. От уже дійсно: поки не побачу на власні очі — не повірю. Принаймні сьогодні потеплішало — надворі п’ятнадцять градусів. Можливо, подорож до