Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

— Що ти робиш, зухвальцю? — просичав Сич, падаючи в болото. Він широко розкинув крила, та чомусь не знявся в повітря.

Тривожно задзижчали мухи:

— Що ти наробив?!

— Що накоїв!

— Що заподіяв!..

“Ти диви, яка кумедія, — подумав Дем’янко, — іншим він дає поради, а сам крильми й не ворухнув”.

І глузливо зареготав:

— Можу дати йому пораду: хай навчиться літати!

— Літати… літати… — бурчав Сич. — Обважнів я, гладкий став, хіба не бачиш?

От уже халамидник, оцей Дем’янко! Сич, розпластавши крила, лежить у болоті, навколо заклопотано гудуть мухи, а він аж трясеться од сміху.

Нарешті Дем’янко вибрався на тверде.

— Спасибі, дядьку Сич! — гукнув.

— За таку мудру пораду — і тільки “спасибі”? — сердито обізвався з болота Сич.

— Та ні, я не за пораду!

— А за щ-що ж?

— За те, що навчили сміятися! Х-ха-ха!..

І, регочучи, Дем’янко подався геть.

Ішов він довгенько, не розбираючи дороги. Аж ось і сонце зійшло, настав погожий ранок. Защебетали пташки, засюрчали, засвистіли, задеренчали. Шугають у небі, перестрибують з гілки на гілку — все щось своє роблять, стараються: та хробачків собі визбирує, інша розучує пісеньку, а та он несе в дзьобику галузочку — мабуть, гніздо ремонтує… Захопився птаством Дем’янко — роздивляється, слухає. От гарно бути птахом! їм і земля належить, і небо!..

І тут наш маленький мандрівник почув тривожне щебетання. Пташки заметушилися: то вниз шугали, то знову злітали вгору. Зчинився такий лемент! На одній з гілок густого куща гойдалася Чубата Птиця.

— Що тут за гармидер? — спитав у неї Дем’янко.

— Біда-а… — пропищала Птиця. — Мій друг Кучерявий Канарок… Стривай, а це не ти сильце тут наставив? Геть, геть, не підходь!

Вся пташина зграя накинулася на Дем’янка — дзьобають його, сердито цвірінчать!

— Чи ви показилися? — вигукнув Дем’янко, затуляючи обличчя руками. — Що я вам зробив?

— Він ще й питає! — запищала Чубата Птиця. — Ви, шкодливі хлопчиська, тільки те й знаєте, що ловити пташок та видирати гнізда.

— Та мені таке й на думку на спадало, — заперечив Дем’янко.

— А чого ж ти сюди припхався? Не по нашого Кучерявого Канарика?

— Та ні. Я йду своєю дорогою, коли чую — ви тут лементуєте. От я й завернув — може, думаю, в пригоді стану… Я птахів не ловлю.

— Це добре, хлопчику, — проспівала Чубата. — Тоді зарадь нашому горю: визволи Кучерявого Канарика із сильця!.. Поглянь, як він мучиться…

Дем’янко підійшов до куща і одразу побачив прив’язану до гілки коноплину, на якій безпорадно бився Кучерявий Канарок.

Бідолаха жалібно попискував, коли Дем’янко розривав петлю, що міцно тримала його тоненькі лапки. А коли пурхнув на дерево, то так радісно, так весело защебетав, що наш мандрівець аж усміхнувся.

— Ой, спасибі тобі, хлопчику, спасибі! — запищали пташки. — Ти справді добрий! А як же тебе звати?

— Дем’янко Дерев’янко.

— І куди ж це ти чимчикуєш? — поцікавилася Чубата.

— Та далеко — аж до Палацу науки. Там, я чув, людиною можна стати… Але…

— Але що — стомився?

— Та ні, я з міцнющої деревини та ще й електронний — мене втома не бере. Але побачив, як ви, птахи, гарно живете, та й подумав собі: чого мені теліпатися хтозна-куди! Зроблюся і я птахом. Та й Сич радив…

— А я не раджу, — похитала голівкою Чубата.

— Чому?

— Бо людиною бути краще. Люди розумні… Людина і ходить і бігає, і літає, і їздить, і плаває, і пірнає. І все те робить краще за тварин, звірів, риб і птахів. А хто вміє так будувати, як людина! Вона все здужає. Бачу я, що й ти можеш стати людиною… Тільки для цього треба навчитися робити добро.

— А що воно таке, оте “добро”?

— Ну, ось ти порятував Кучерявого Канарика, — значить, зробив добро. Допомагай іншим — це й буде добро.

Розпрощався Дем’янко з птахами і помандрував далі. А йдучи, міркував над словами Птиці. Поминув луки, перейшов через ліс, а сказане Чубатою не виходило йому з голови.

За лісом — перелісок, а далі — густий чагарник. Усе навколо заросло терном — важко й продертися. Але Дем’янко все-таки пробирався. Раптом до нього долинули дивні звуки. Дем’янко прислухався. Десь попереду щось хропло, сопіло, неначе ковальський міх.

Дем’янко Дерев’янко пришвидшив крок. Нарешті чагарник розступився, і він побачив сад. Яблуні, груші, вишні, сливи, абрикоси… Найрізноманітніші плодові дерева розбрелися по зеленому видолинку. Деякі повсихали, в багатьох стирчали сухі, вибілені дощами гілки. Поміж деревами розкошував бур’ян. Висока сердита кропива, колюче будяччя заступило стежки, а решту площі захопили свиріпа й молочай. Видно, давно тут не було господаря. Забули про цей сад люди.

Але хто ж ото хропе?

Придивився Дем’янко — а в бур’яні щось темніє. Сказати б якийсь окоренок, так ні, потроху ворушиться. І таких окоренків тут чимало.

“Ану погукаю, — думає Дем’янко, — може, хтось озоветься”.

— Агов! Чи с тут хто живий?

Ніхто не обізвався, тільки якесь зітхання долинуло з бур’янів. Тоді Дем’янко підійшов до окоренка, що лежав найближче. То був сонні їй хлопець. Увесь обснований павутинням,