Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

видно всякі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перегородила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свистіла. І тепер черепаха тільки-но зачує свисток — одразу зупиниться, постоїть нашорошено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умовний рефлекс.

Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бортика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.

— Заряджається, — пояснила дівчина-лаборантка. — Туди підведено струм, і вона сама стає на зарядку…

Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.

— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.

Його товариш наче прокинувся зі сну:

— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?

— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого ключика й дала його дерев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.

— Тортіла… Тортіла… — бубонів Головань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…

Більше він не сказав ні слова. Тільки замислився чогось.

— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.

Головань не відповів нічого: він щось обмірковував і просто не почув запитання.

РОБОТ ЗАГОВОРИВ

З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітнішим електро— і радіоначинням. Маленькі акумулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, напівпровідники, транзистори… Та хіба все перелічиш?

Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.

Голованева хата перетворилась на майстерню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Андрійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь деталь. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.

— Найперше нам треба зробити дерев’яний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлопчика. — А тоді вже монтуватимемо все інше. Наш робот буде як живий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…

— Ну аякже! — підтримав Рукань.

Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голованя на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять майструвати. Сконструювали вже вітряну електростанцію, склали телевізора… Тепер і в Голованя, і в Руканя електрифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, електронний робот це не телевізор, його куди важче зробити. Але спробувати можна.

— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.

— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь приховав на тряму. Труну збирається робити…

— Отаке! — здивувався Головань. — Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.

— Та я теж так гадаю.

І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.

Дерев’яне “тіло” змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вогню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А деталі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.

Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли налагодити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акумуляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння. Це про всяк випадок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.

Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлопців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.

Тиждень минув.

Другий.

Третій.

А він не оживав.

— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.

Андрійко застрибав на одній нозі:

— Зовсім з глузду з’їхали!

Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:

— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!

Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задриґав ногами. Руканеві навіть по лобі дісталось. А потім знову закляк.

— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче поліно. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…

— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло робити, а він…

Хлопці мало не посварилися.

Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх однокласників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи. А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: “Доброго ранку!” Ото було б здорово!

Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукуватись — чому він не “оживає”. Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили