Мандри Лемюеля Гуллівера - Джонатан Свіфт
Маневрували ми з допомогою бізані, намагаючись використовувати вітер і розгортати стільки вітрил, скільки могли витримати щогли.
Під час цього шторму нас, за моїми розрахунками, однесло миль на п'ятсот на схід, але визначити точно, де ми опинилися, не міг і найдосвідченіший моряк з нашого судна. Їжі в нас було вдосталь, корабля буря не пошкодила, екіпаж був у доброму здоров'ї, бракувало тільки води, і це всіх дуже непокоїло. Щоб нас не знесло до північно західних берегів Великої Татарії[26], а потім і до Льодовитого океану, капітан визнав за краще йти тим самим курсом, аніж повертати на північ.
16 червня 1703 року юнга на щоглі помітив землю, а 17 червня ми вже стояли біля великого острова, а може, й материка (ніхто-бо не знав, що воно таке), від якого вибігала в море коса, а за нею виднілася бухта, надто мілка для судна тоннажем понад сто тонн.
Кинувши якоря за лігу від бухти, капітан вирядив до берега баркас з дванадцятьма добре озброєними матросами й посудом на воду, якщо вона там знайдеться. Попросив дозволу поїхати з ними і я, щоб оглянути країну й зробити, коли пощастить, яке-небудь відкриття.
Висівши на острів, ми не знайшли ні річки, ні джерела, ні будь-яких ознак людей. Матроси, шукаючи прісної води, пішли берегом, а я подавсь у глиб острова. Пройшовши з милю й не побачивши нічого, крім голого, скелястого грунту, я почав стомлюватись і вирішив повернутися до корабля. Озирнувшись на бухту, я побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж гребуть до судна. Я хотів був гукнути до них (певна річ, вони не почули б мене), але побачив, що за човном женеться якась велетенська істота. Вона дуже швидко брела морем, що доходило їй до колін. На щастя, наші люди на півліги випередили її, та й море в тому місці було засіяне гострим камінням, так що потвора не спромоглася наздогнати човна. Все це мені розповіли вже потім, бо я не наважився чекати кінця тієї жахливої пригоди. Кинувшися прожогом назад, я зліз на стрімкий горбок. Переді мною розгорнувся куточок заселеної країни. Я побачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава була по двадцяти футів заввишки.
З горбка я зійшов на битий шлях, який насправді був лише стежкою серед ячменю. Я йшов деякий час, не бачачи майже нічого, бо вже надходили жнива і стебла витяглися не менше як на сорок футів над землею. Цілу годину йшов я до кінця поля, обгородженого тином футів сто двадцять заввишки і обсадженого деревами такої висоти, що я й приблизно не міг би її визначити. До сусіднього лану вів перелаз. Він являв собою чотири приступки футів по шість заввишки кожна, зверху був ще камінь, понад двадцять футів заввишки.
Поки я шукав щілини в огорожі, з суміжного поля до перелазу підійшов чоловік такого зросту, як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював приблизно десяти ярдам, а заввишки він був такий, як сільська дзвіниця. З переляку я сховався у ячмінь і звідти спостерігав, як він ліз на перелаз і, озираючись на сусідній лан праворуч, почав кликати когось голосом, куди гучнішим, ніж сурма. Спершу мені навіть здалося, що то був не голос, а грім, з такої висоти він лунав. На покрик з'явилося ще семеро таких самих страховищ з серпами завдовжки із сім наших кіс. Я зрозумів, що це його слуги або наймити, бо одяг їхній був гірший; вислухавши його, вони заходилися жати той лан, де я ховався.
Я прагнув утекти від них якомога далі, але пересуватися доводилось з великими труднощами, бо стебла були одне від одного не більше як на фут, і я ледве протискувався між ними. Проте я все-таки посувався вперед, аж доки потрапив на ділянку, де ячмінь виліг від вітру та дощу. Тут уже я не міг ступити й кроку, бо стебла так поперепліталися, що протиснутись між ними було зовсім неможливо, а остюки на колосках були такі цупкі та гострі, що крізь одяг в'їдалися мені в тіло. Тим часом я почув, що женці наблизились ярдів на сто до мене.
Знесилений і засмучений, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти, і став оплакувати свою дружину з осиротілими дітьми та клясти шалену впертість, яка штовхнула мене на цю подорож, всупереч порадам усіх моїх родичів та друзів. Серед таких сумних думок у моєму мозку майнула гадка про країну ліліпутів, де мене вважали за найбільше чудо в світі, де я здатний був однією рукою тягти увесь імператорський флот і де я зробив багато інших вчинків записаних назавжди в літописи держави. Ті вчинки здадуться неймовірними майбутнім поколінням, хоч вони й були засвідчені мільйонами очевидців. Я передбачав, що ці велетні дивитимуться на мене із зневагою, і порівнював себе з ліліпутом, який випадково опинився б між
