Марсіанська хроніка - Рей Бредбері
Сіре місто височіло навколо них. Люди повернулись обличчям до світла.
Хоч ніч закоханих колише, і не бариться день, йдучи, не плеснуть весла в синій тиші, не прийме човен нас вночі.[2]Земляни мовчки стояли посеред міста, їх огортала ясна ніч. Повівав вітер. Навколо панувала тиша. Під ними тяглася кахляна бруківка з зображеннями стародавніх тварин та людей.
Бігз враз п’яно гикнув. Очі йому помутніли. Ніхто не зрушив з місця, щоб допомогти Бігзові. Його нудило. Він почав блювати.
Якусь хвилину Спендер спостерігав цю сцену, потім повернувся й пішов геть. Жодного разу він не спинився й не озирнувся на купку людей. Його самотня, освітлена місячним сяйвом постать зникла в лабіринті вулиць мертвого міста.
Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер сів біля вогню й почав підкидати хмиз.
Через дві години Мак Клюр розплющив очі.
— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.
— Чекаю Спендера, — кволо посміхнувся капітан.
— Знаєте, що я думаю, сер, — сказав, помовчавши, Мак Клюр. — Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.
Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріскуючи, згасало багаття.
Минув тиждень, а Спендера не було. Капітан послав людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. «Він сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в голові, — казали вони. — Хай йому біс!»
Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні записи в своєму журналі…
Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісивши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним променям.
Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він звів очі.
— Чорт забирай! — вигукнув він.
— Я останній марсіанин, — сказав чоловік і витяг пістолет.
— Що таке? — перепитав Бігз.
— Я зараз тебе вб’ю.
— Годі жартувати, Спендере.
— Вставай, я прострелю тобі пузо.
— Сховай, ради бога, свій пістолет…
Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно загув. Якусь мить Бігз сидів непорушне, а потім нахилився і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за мить усе стихло.
Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало його руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чоловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для екіпажу, і готувалися снідати.
— Ось іде наш самітник, — промовив хтось.
— Галло, Спендере! Давно тебе не бачили!
Четверо за столом з цікавістю розглядали чоловіка, який мовчки дивився на них.
— Видно, кляті руїни припали тобі до вподоби, — засміявся Кукі, помішуючи в горщику якесь чорне вариво. — Ти наче той собака, що потрапив на звалище кісток.
— Може, воно й так, — відповів Спендер. — А взагалі я провадив розшуки. Що б ви сказали, коли б я розповів про марсіанина, який блукає тут поблизу?
Всі четверо поклали виделки.
— Справді? Де саме?
— Байдуже де. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Що б ви почували, якби були марсіанами, а до вас прийшли чужинці і почали плюндрувати вашу землю?
— Можу сказати напевне, що б почував я, — відповів Черок. — У моїх жилах тече трохи черокської крові. Мій дід розповідав мені, що робилося колись на оклахомській території. Якщо тут справді є марсіанин, я на його боці.
— А ви, хлопці? — допитувався Спендер. Ніхто не відповів, але їхнє мовчання немовби промовляло: хапай, що можеш; що знайшов, те й твоє; якщо ближній підставить щоку, бий щосили, і т. д.
— Так-от, — сказав Спендер. — Я знайшов марсіанина. Хлопці дивилися на нього, примруживши очі.
— Там, у мертвому місті. Я не сподівався знайти його і не збирався шукати. Не знаю, що він там робив. Я з тиждень жив у містечку, що лежить у долині, вчився читати стародавні книги, споглядав їхні витвори мистецтва. Одного дня я побачив цього марсіанина. Хвилину він стояв на місці, а потім зник. Наступного дня він не прийшов. Я сидів день за днем, вивчаючи стародавні письмена, і ось марсіанин знову почав приходити. Того дня, коли я знайшов ключ до марсіанської мови — вона на диво проста, до того ж існують піктограми, які допомагають її засвоїти, — переді мною став марсіанин і сказав: «Дай мені свої черевики». Я віддав йому черевики, а він сказав: «Дай мені свій мундир і всю одежу». І я дав йому все, що він просив. Тоді він сказав: «Дай мені свій пістолет». І я дав йому пістолет. Тоді він промовив:
«А тепер іди слідом за мною і подивися, що буде». Отож марсіанин пішов у табір, і зараз він тут.
— Я не бачу ніякого марсіанина, — сказав Черок.
— Що ж, дуже шкодую.
