Марсіанська хроніка - Рей Бредбері

Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капітан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали розмовляти тихіше.

Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спендер довго сидів, з насолодою вдихаючи нові запахи. Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти, хімікати, пил, вітер.

— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна білявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Бігз.

Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі забігали.

— Якось Джінні мені й каже… — горлав Бігз.

Усі заревли від захвату.

— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці пляшку.

Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні порожнього моря.

— Яка жінка, яка жінка! — вигукував Бігз, перехиляючи пляшку в свій широкий рот. — Найкрасивіша з усіх, кого я мав.

Од Бігза тхнуло потом. Спендер уже не підкидав хмизу в умираючий вогонь.

— Гей, Спендере, копни його ногою! — сказав Бігз, позирнувши на археолога, і знову перехилив пляшку. — Так-от, одної ночі ми з Джінні…

Хлопець на прізвище Шенке виніс свій акордеон і почав хвацько витанцьовувати, знімаючи хмару куряви.

— Агу-у, я живий! — вигукував він.

— Агей! — ревли інші, шпурляючи на землю порожні тарілки. Вони вишикувалися в ряд і, пускаючи дотепи, почали високо підкидати ноги, наче дівчата з кордебалету. Хлопці заплескали в долоні, весело загукали. Черок скинув сорочку і закрутився в танці. Його мокрий від поту короткий чуб і чисто виголене юне обличчя блищали проти місяців.

Вітер колихав прозорі випари, що підіймалися з дна порожнього моря. Кам’яне громаддя гір незворушно дивилося на сріблясту ракету і згасаючий вогонь.

Галас зростав. Все більше хлопців ішло в танець. Хтось щосили награвав на губній гармонії, хтось обгорнув цигарковим папером гребінець і теж видобував з нього якусь мелодію. Відкоркували ще двадцять пляшок джину. Бігз хитався й вимахував руками — диригував танцями.

— Ідіть до нас, сер! — гукнув Черок до капітана, затягуючи пісню.

Капітан неохоче приєднався до танцюристів. Обличчя його лишилося серйозним. Спендер стежив за ним. «Тяжкий для тебе вечір, бідолахо, — думав він. — Твої підлеглі не знають, що творять. Перш ніж посилати їх на Марс, треба було прочитати їм спеціальний курс, навчити їх правил доброї поведінки і наказати їм хоч кілька днів поводитись пристойно.

— З мене досить, більше не можу, — сказав нарешті капітан і сів на землю.

Спендер уважно глянув на нього. Капітан не задихався, обличчя в нього навіть не спітніло.

Акордеон, гармонія, питво, вигуки, танці, співи, п’яна карусель, бряжчання каструль, сміх.

Бігз побрів хитаючись до берега марсіанського каналу. Він поніс із собою шість порожніх пляшок і шпурнув їх одну за одною в темно-синю воду. Пляшки глухо бовкали й тонули.

— Я нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе іменем… — язик у Бігза заплітався. — Нарікаю іменем Бігза. Віднині ти зватимешся каналом Бігза.

Не встиг ніхто зрушити з місця, як Спендер схопився на ноги, перестрибнув через вогонь і враз опинився перед Бігзом. Він затопив його раз у вухо і вдруге в зуби. Бігз полетів шкереберть і ляпнувся в канал. Спендер мовчки стояв, чекаючи, поки Бігз видереться на кам’янистий берег. Але хлопці вже міцно тримали його за руки.

— Спендере, яка вас муха вкусила? — допитувались вони. Бігз виліз на берег мокрий як хлющ.

— Ну, чекай! — мовив він, побачивши археолога в руках у хлопців, і рушив до нього.

— Досить! — гукнув капітан Уайльдер. Хлопці відійшли од Спендера. Бігз зупинився й глянув на капітана.

— Переодягніться в сухе! А ви, хлопці, гуляйте собі далі! Спендере, ідіть за мною!

Гулянка відновилася. Уайльдер віджнюв убік і обернувся до Спендера.

— Може, ви поясните, що сталося? — спитав він.

— Не знаю, — відповів той, дивлячись на канал. — Мені стало соромно. Соромно за Бігза, за всіх нас і за цей галас. Боже, яке ганебне видовище!

— Ви знаєте, яка довга була ця подорож. Треба ж їм якось розважити душу.

— Де ж їхня гідність, сер? Людська гідність?

— Ви перевтомилися, Спендере, і у вас зовсім інший погляд на речі. Штрафую вас на п’ятдесят доларів.

— Слухаю, сер. Мені не давала спокою думка, що вони стежать, як ми тут клеїмо дурня.

— Хто?

— Марсіани — мертві вони чи живі.

— Напевно, мертві, — сказав капітан. — Ви гадаєте, вони знають, що ми тут?

— А хіба все старе не відчуває приходу нового?

— Мабуть, що так. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що було створено, а на Марсі було створено чимало. Тут є вулиці, будинки, напевно, є книги, є великі канали, і годинники, і стайні, якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин — хтозна, може, з дванадцятьма ногами. Я скрізь тут бачу речі, які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх торкалися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю. Ось вони перед нами. Всі ці речі комусь служили. Усі гори мали імена. І ми, люди, володіючи ними, завжди почуватимемо себе якось незручно. Ми дамо горам нові назви, та вони ніколи не звучатимуть для нас природно, бо старі імена житимуть і далі: адже гори народилися з ними. Назви, що їх ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, як стікає з качки вода. Хоча б скільки ми мацали Марса, ми ніколи не зможемо його торкнутися. А потім зненавидимо його