Марсіанська хроніка - Рей Бредбері

— Ми не спустошимо Марса, — мовив капітан. — Надто він великий і надто гарний.

— Ви так думаєте? Ми, земні люди, маємо справжній талант до руйнування всього визначного, прекрасного. Ми не поставили ятки з гарячими сосисками посеред стародавнього єгипетського храму в Карнаку тільки тому, що там не зробиш великого бізнесу: місце там малолюдне. І Єгипет — це все-таки частка Землі. Але ця планета з усією її старовиною — зовсім інша річ. Ми тут десь сядемо та й почнемо паскудити. Канал ми назвемо каналом Рокфеллера, гору — горою короля Георга, а море — морем Дюпона. Міста називатимуться іменами Рузвельта, Лінкольна та Куліджа, хоч це й буде несправедливо, бо всі вони мають свої власні імена.

— Ви як археолог відтворите старі назви, і ми повернемо їх Марсу.

— Жменька людей таких, як ми, безсила проти світу комерції, — сказав Спендер, дивлячись на залізні гори. — Вони знають, що ми тут, що ми прийшли плювати в їхні канали, і я уявляю, як вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою.

— Тут немає ненависті, — промовив він, дослухаючись до вітру. — Вигляд цих міст свідчить, що марсіани були народом із витонченим, прекрасним і філософським світоглядом. Вони приймали все, що несло їм життя. Наскільки нам відомо, вони навіть вимирали спокійно, без того відчаю, який спонукає людей в останню хвилину нищити міста. Кожне з бачених нами міст лишилося цілим. Можливо, вони нічого не мають проти нашої присутності, так само, як не мали б нічого проти дітей, які гралися б на моріжку, — знаючи й розуміючи, що діти лишаються дітьми… А може, Марс зробить нас кращими… Чи помітили ви, Спендере, як притихли були хлопці, аж поки Бігз присилував їх до веселощів? Вигляд у них був досить-таки збентежений і наляканий. Бачачи все це, починаєш розуміти, що не такі ми вже хоробрі, як нам здається. Насправді ми ще ходимо в дитячих штанцях і, наче діти, галасуємо, граючись ракетами й атомами. Та одного дня Земля може перетворитися на те, чим є сьогодні Марс! Те, що ми бачимо тут, мусить протверезити нас, стати наукою нашій цивілізації. Марс дечого нас навчить. А тепер — вище голову. Ходімо до гурту. Та вдавайте, що вам весело. І не забудьте про п’ятдесят доларів штрафу.

Вечірка не дуже клеїлась. З мертвого моря повівав вітер. Він здіймав пилюку й обсипав нею блискучу ракету, заганяв її в губну гармонію, термосив акордеон. Пил запорошував очі, а вітер тоненько наспівував свою пісеньку. Потім вітер ущух — так само раптово, як і знявся.

Але веселощі теж ущухли. Люди стояли випроставшись під темним холодним небом.

— Давайте, хлопці, шкварте далі! — закричав Бігз, вискакуючи з корабля в новому мундирі. Він навіть не глянув на Спендера. Голос його пролунав ніби в порожній аудиторії — зовсім самотньо. — Ну ж бо, давайте!

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно й фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав інструмент у кишеню.

— Та що це, врешті, гуляння чи ні? — не вгамовувався Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав, ніби вмираюча тварина. І все.

— Гаразд, ми з пляшечкою влаштуємо собі свою гульню, — мовив Бігз, сідаючи навпочіпки спиною до ракети і витягаючи флягу.

Спендер довго стежив за ним, не рухаючись. Потім його тремтячі пальці поволі намацали пістолет і погладили шкіряну кобуру.

— Всі, хто хоче, можуть піти зі мною до міста, — оголосив капітан. — Ми залишимо біля ракети варту і про всяк випадок візьмемо з собою зброю.

Люди поділилися. До міста пішло чотирнадцять чоловік, в тому числі й Бігз, який приєднався до гурту, з реготом вимахуючи пляшкою. Шестеро лишилися біля ракети.

— Поїхали! — кричав Бігз.

Загін вирушив. Люди мовчки прямували до мертвого міста в сяйві двох братів місяців, що мчали наввипередки по небосхилу. Людей супроводжували подвійні тіні. Досягнувши околиці міста, земляни на якусь хвилину затамували подих. Вони чекали — може, щось заворушиться в мертвому місті, і перед ними постане якась сіра примара, якийсь стародавній предковічний вершник виїде з порожнього моря на велетенському, закутому в панцир коні немислимої, неймовірної породи.

Спендер оком і думкою охоплював вулиці. Брукованими проспектами рухалися постаті, немовби зіткані з синього туманного світла, чувся тихий гомін, по сіро-червоному піску сновигали чудернацькі тварини. Хтось визирав з кожного вікна, повільно, наче в мінливій воді, махаючи рукою примарам, які рухалися десь у глибині вулиць, під посрібленими місячним світлом вежами. У вухах Спендера звучала музика, і він намагався уявити інструменти, що породжували ці звуки. Місто було наповнене привидами.

— Гей! — загорлав Бігз, випростуючись і складаючи руки біля рота рупором. — Гей, ви, чуєте мене?!

— Бігзе! — застережливо промовив капітан.

Бігз замовк.

Люди рушили забрукованим кахлями проспектом. Усі розмовляли пошепки, ніби потрапили у величезну бібліотеку просто неба, або в мавзолей, де панували вітри і над яким сяяли зорі. Капітан говорив стиха. Він міркував, де поділися люди, який вони мали вигляд, хто були їхні королі і як вони загинули. А ще він думав, коли і як було побудоване це стародавнє місто і чи не прилітали колись його жителі на Землю. Можливо, десять тисяч років тому вони стали предками землян? І чи вони любили й ненавиділи так само, як ми, люди, чи робили ті самі дурниці?

Всі спинилися. Місяці чіпляли їх своїми променями і ніби заморожували; вітер повільно бив крилом.

— Лорд Байрон, — промовив Джеф Спендер.

— Який лорд? — обернувся до археолога капітан.

— Лорд Байрон, поет дев’ятнадцятого століття. Колись давно він написав вірш — про це місто і про те, що повинні відчувати марсіани. Цей вірш міг бути написаний останнім марсіанським поетом.

Люди стояли непорушно. Їхні тіні застигли під ними.

— Прочитайте вірш, — сказав капітан.

Спендер переступив з ноги на ногу,