Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
Один робот, збираючись вирушити в далеку й небезпечну дорогу, прочув про дуже корисний пристрій, названий його винахідником електронним другом. Вирішив робот, що бадьоріше себе почуватиме, маючи приятеля, а тому подався до винахідника й попросив, щоб той розповів йому про штучного друга.
– До твоїх послуг, – відповів винахідник. (Як відомо, у казках усім, навіть драконам, кажуть «ти» й лише до королів слід звертатися на «ви»). Сказавши це, винахідник дістав з кишені пригорщу, схожих на дрібний шріт, металевих зерняток.
– Що це? – здивувався робот.
– А як твоє ім’я, я ж забув спитати тебе про це в належному місці казки? – спитав винахідник.
– Мене звуть Автоматей.
– Для мене це надто довго. Я називатиму тебе Автик.
– Та це ж від автомата, але нехай уже буде по‑твоєму, – відповів робот.
– Так от, шановний мій Автику, перед тобою – пригорща електродрузів. Знай, що за покликанням і фахом я мініатюризатор. Інакше кажучи, великі й громіздкі пристрої я заміняю невеликими, портативними. Кожне з цих зернят – згусток надзвичайно різнобічного й логічного електронного мислення. Не скажу, що вони генії, бо це було б перебільшенням, схожим на дешеву рекламу. Правда, я маю намір створити саме електронних геніїв і не заспокоюсь, поки не зроблю таких малесеньких, щоб їх можна було носити в кишені тисячами; я лише тоді досягну бажаної мети, коли насиплю їх у мішки, як пісок, і продаватиму на вагу. Та не будемо говорити про мої плани на майбутнє. Поки що я продаю електродрузів поштучно й до того ж недорого: за кожного – рівний йому за вагою діамант. Ти, я гадаю, зрозумієш, яка помірна ця ціна, коли візьмеш до уваги, що такого електродруга можна вкласти у вухо й він шепотітиме тобі добрі поради й даватиме всіляку інформацію. Ось тобі жмутик вати – заткнеш вухо, щоб електродруг не випав, коли ти нахилиш голову набік. Ну як, береш? Якщо надумаєш узяти десяток, віддам дешевше…
– Ні, поки що мені вистачить одного. Але я хотів би ще дізнатись, на що саме він здатен. Чи зможе він допомогти у скрутну хвилину?
– Ясна річ, адже для цього його й створено, – спокійно мовив винахідник. Він підкинув на долоні жменю зерняток, які металево виблискували, бо зроблені були з рідкісних металів, і провадив далі:
– Звісно, він не може допомогти тобі в плані фізичному, але ж не про це йдеться. Підбадьорливе слово, швидкі й надійні поради, розсудливі роздуми, корисні вказівки, нагадування, застереження, а також підбадьорливі зауваження, сентенції, які зміцнюють віру у власні сили, і до того ж глибокі думки, що допомагають знайти вихід із будь‑якої складної й навіть небезпечної ситуації, – це тільки незначна частина можливостей моїх електродрузів. Вони по‑справжньому віддані, вірні, завжди напоготові, бо ніколи не сплять, а до того ж вони неймовірно міцні, красиві, і ти сам бачиш, які вони зручні! То як, візьмеш тільки одного?
– Так, – відповів Автоматей. – Скажи мені ще, будь ласка, що буде; якщо його у мене вкрадуть? Чи вернеться він до мене? Чи доведе він злодія до згуби?
– Що ні, то ні, – заперечив винахідник. – Злодієві він служитиме так само старанно й вірно, як колись служив тобі. Не треба вимагати надто багато, дорогий мій Автику, він не покине тебе в біді, якщо ти сам його не покинеш. Та це тобі не загрожує, якщо ти вкладеш його у вухо й завжди носитимеш вату…
– Гаразд, – погодився Автоматей. – А як мені з ним розмовляти?
– Тобі зовсім не треба говорити, досить безгучно прошепотіти щось, і він тебе чудово почує. Що ж до імені, то звуть його Вух. Можеш до нього звертатися: «Мій Вух», цього достатньо.
– Чудово! – сказав Автоматей.
Вуха зважили, винахідник одержав за нього красивий діамантик, а робот, радіючи з того, що в нього тепер є товариш, рідна душа, вирушив у довгу дорогу.
Мандрувати з Вухом було дуже зручно. Вранці він будив робота, насвистуючи йому тиху веселу побудку, а вдень розповідав різні смішні історії. Щоправда, невдовзі Автоматей заборонив йому це робити, коли він перебував у товаристві, бо присутні вважали його несповна розуму, помічаючи, що він час від часу вибухає сміхом без будь‑яких видимих причин. Так Автоматей мандрував спершу сушею, а потім дістався до берега моря, де його чекав красивий білий корабель. Речей у Автоматея було небагато, він миттю влаштувався в затишній каюті і з задоволенням почув гуркіт, який означав, що піднімають якір і починається далеке плавання. Кілька діб білий корабель весело плив по хвилях, вдень – під промінням ласкавого сонця, вночі – під сріблястим світлом місяця, а якось уранці знялася страшна буря. Хвилі втричі вищі від щогл падали на корабель, і він тріщав по всіх швах; довкола стояв такий страхітливий гуркіт, що Автоматей не чув ні слова з усіх потішань, які, без сумніву, нашіптував йому Вух у ці тяжкі хвилини. Раптом пролунав зловісний скрегіт, до каюти ринула солона вода, й на очах приголомшеного Автоматея корабель став розвалюватися на частини.
Робот у чому був вибіг на палубу й ледве встиг скочити в останню рятувальну шлюпку, як величезна хвиля налетіла на корабель і потягла його в бурхливу морську безодню. Автоматей не бачив жодного матроса, він був сам‑самісінький у рятувальній шлюпці серед розбурханого моря і тремтів, чекаючи хвилини, коли новий вал накриє його разом з човном. Вив вітер, з низько навислих хмар дощ потоками шмагав збурену поверхню моря, і робот усе ще не міг розчути, що хоче сказати йому Вух. Раптом серед водоворотів Автоматей помітив у білій киплячій піні якісь невиразні обриси: берег невідомої землі, об який розбивалися хвилі. Човен із скреготом сів на каміння, і промоклий до рубця Автоматей рушив, заточуючись, у глиб рятівної землі, далі від солоних хвиль. Під якоюсь скелею він упав на землю і, геть змучений, поринув у глибокий сон.
Розбудило його тихе насвистування. Це Вух нагадував йому про свою присутність.
– Ой, як чудово, Вуху, що ти зі мною! Аж тепер я бачу, як це добре, що ти зі мною, а точніше, навіть у мені! – опритомнівши, вигукнув Автоматей.
Він огледівся. Світило сонце. Море ще хвилювалось, проте зникли
