Кінець Вічності - Айзек Азімов

— Зате ви командуєте старим.

Харлан мимоволі, без особливої цікавості прислухався до розмови. Принаймні це відвертало його увагу від «хихотіння» Аналізатора. Харлан знав, що «старий» — це Обчислювач, який стояв на чолі Сектора.

— Я вже розмовляв із старим на цю тему, — сказав Соціолог, — а він, своєю чергою, звернувся до Ради.

— Пусте! Він лише послав туди звичайну записку. А йому треба було грудьми стати, щоб домогтися свого. Час уже докорінно міняти нашу політику.

— Рада не має наміру найближчим часом докорінно міняти своєї політики. Сам знаєш, які ходять чутки.

— Ще б пак! Вони, мовляв, зайняті дуже важливою справою. Щоразу, як тільки вони починають хитрувати й викручуватись, виникають чутки, ніби вони зайняті дуже важливою справою.

Коли б Харлан був у доброму гуморі, він, либонь, засміявся б, почувши ці слова.

Ферук спохмурнів, на якусь хвилю задумався й раптом вибухнув:

— Коли вже ці телепні затямлять собі, що протиракова сироватка — це не саджанці й не хвильові двигуни! Я знаю, то навіть хвойна гілка може зашкодити Реальності, але ж від протиракової сироватки залежить людське життя, й тут усе в сотні разів складніше. Подивіться, скільки людей щороку помирає від раку в тих Сторіччях, які не мають протиракової сироватки. А помирати, звісно, нікому не хочеться. І от уряди з кожного Сторіччя бомбардують Вічність проханнями: «Будь ласка, просимо, благаємо, надішліть сімдесят п’ять тисяч ампул сироватки заради врятування життя людей, чия смерть може стати непоправною втратою для науки, мистецтва, культури; біографічні дані додаються».

Вой квапливо кивав головою: мовляв, знаю, знаю, усе це відомо. Проте Ферук ще не вилив з душі усієї своєї гіркоти.

— Читаєш ці біографії і бачиш: кожна людина — герой. Кожна людина — непоправна втрата для світу. Починаєш міркувати, розраховувати. Спочатку дивишся, що станеться з Реальністю, коли вони виживуть поодинці, потім — що відбудеться, якщо вони — Час їх побери! — виживуть у різних поєднаннях.

Протягом минулого місяця я розрахував 572 заявки на протиракову сироватку. І що ж вийшло? Тільки сімнадцять з них — зауважте, тільки сімнадцять — не могли спричинити небажаної Зміни Реальності. І не було жодного випадку, коли розрахунки вказали б на можливість бажаної Зміни Реальності, але Рада ухвалила, що в нейтральних випадках слід все-таки видавати сироватку. Вони, бачте, гуманісти! І ось сімнадцять чоловік за цей місяць вилікувано.

А які наслідки? Може, Сторіччя хоч трохи стали щасливіші? А чорта з два! Одного вилікували, а десятьом у тій самій країні, в тому самому Часі дали померти. І всім, звичайно, цікаво: а чому саме того вилікували? Може, ті люди, що померли, були не гірші, їх усі любили й поважали за щирість і доброзичливість, а той один, врятований нами щасливчик, тільки те й робить, що б’є свою стареньку матір, а коли випаде вільна хвилина, лупцює своїх дітей. І люди нічого не підозрюють про Зміну Реальності, і ми не можемо сказати їм про неї.

Ми самі собі наробимо лиха, Вою, якщо Рада Часів не ухвалить рішення задовольняти заявки на протиракову сироватку тільки в тих випадках, коли внаслідок наставатиме бажана Зміна Реальності. Іншого виходу немає. Виліковування хворих на рак або поліпшує Реальність — а отже, робить добро для людства, — або погіршує. Третього не дано. А дехто меле дурниці, що, мовляв, «це не зашкодить».

Соціолог, що слухав із гримасою болю на обличчі, спробував заперечити:

— А уявіть собі, що це ви захворіли на рак…

— Ваше порівняння, Вою, безглузде. Хіба на сентиментальності повинні грунтуватися наші рішення? Та в такому разі ми не зробили б жодної Зміни Реальності. Адже завжди знайдеться один бідолаха, якому не поталанить. А що, якби ви опинились на його місці, га? І ще одне. Щоразу, коли ми здійснюємо Зміну Реальності, стає дедалі важче розрахувати наступну, щонайсприятливішу. З кожним біороком зростає ймовірність випадкової Зміни, яка призводить до небажаних наслідків. А це означає, що число вилікуваних від раку зменшуватиметься. Воно вже зменшується. Настане час, коли ми за біорік врятовуватимемо лише одного хворого. Пам’ятайте про це.

Харлану надокучив Феруків монолог. Подібна стурбованість породжувалась тут самою професійною діяльністю. Психологи та Соціологи в своїх рідкісних працях, присвячених Вічності, називали це «ототожненням». Вічні ототожнювали себе із Сторіччям, у якому вони працювали. І турботи Сторіччя дуже часто ставали їхніми власними турботами.

Вічність вела запеклу боротьбу, щоб вигнати біса ототожнення з душі своїх вихованців. Жодного Вічного не мали права призначити на роботу ближче, ніж за два Сторіччя до Часу, в якому він народився. Перевагу віддавали тим Сторіччям, де спосіб життя помітно відрізнявся від того, який існував у рідному для спеціаліста Сторіччі. (Харлан подумав про Фінджі, який працював у 482-му). І навіть більше, як тільки Вічного запідозрювали в «ототожненні», його негайно переводили в інший Сектор. Харлан побився б об заклад, що Ферук не втримається на своєму місці більше як один біорік. І все-таки люди нестримно прагнули знайти свою «домівку» в Часі. Одержимість Часом — хто про неї не знає? З якихось незбагненних причин аж надто вабили до себе Сторіччя з розвиненою космічною технікою. Ці причини давно вже слід було дослідити, й так і сталося б, коли б Вічність не потерпала від хронічної нехоті глянути збоку на саму себе.

Ще місяць тому Харлан зневажливо обізвав би Ферука сентиментальним слюньком, наївним телепнем, який розкисає тільки через те, що викреслили з нової Реальності електрогравітацію, й нападає на ті Сторіччя, які хочуть одержати протиракову сироватку.

Він міг би навіть доповісти про нього кому слід. Тим паче, що це належало до його обов’язків. Ясно, що цій людині більше не можна довіряти.

Однак тепер зробити так він уже не міг. Він навіть співчував Розраховувачеві. Його власний злочин був набагато страшніший. І знову думками він полинув до Нойс.

Тієї ночі Харлан заснув пізно, а коли прокинувся — яскраве сонячне проміння вже пробивалося крізь напівпрозорі стіни, розсіюючись по кімнаті матовим світлом. Харланові здалося, ніби він лежить на хмарині, в туманному вранішньому небі.

Нойс, сміючись, термосила його:

— Господи, тебе не добудишся!