Загублений світ - Артур Конан Дойль

— Ні, вже якщо грати, то за всіма правилами, — заперечив лорд Джон. — Парадом командує старий Челленджер, і нас занесло сюди з його милості. З нашого боку буде просто непристойно, якщо ми не виконаємо його розпоряджень точно.

— Казна-що! — розсердився професор. — Мене й у Лондоні це обурювало, а чим далі, тим стає все гірше і гірше! Я не знаю, що міститься в цьому конверті, але якщо в ньому немає зовсім точного маршруту, я не втримаюся, сяду на перший пароплав і постараюся захопити «Болівію» у Парі. Зрештою в мене знайдеться робота важливіша, ніж викривати марення якогось маніяка. Ну, Рокстоне, тепер вже час.

— Так, час сплив, — сказав лорд Джон. — Можете давати сигнал.

Він розкрив конверт перочинним ножем, вийняв звідти складений навпіл лист паперу, обережно розправив його і поклав на стіл. Папір був зовсім чистий. Лорд Джон перевернув аркуш іншим боком. Там теж нічого не було. Ми розгублено перезиралися і мовчали, але тишу, що запала, перервав презирливий сміх професора Саммерлі.

— Це ж щиросерде визнання! — вигукнув він. — Що вам ще потрібно? Людина сама підтвердила власне шахрайство. Нам залишається тільки повернутися додому і назвати його привселюдно нахабним ошуканцем, чим він і є насправді.

— Симпатичне чорнило! — вирвалося в мене.

— Навряд чи, — відповів лорд Рокстон, піднімаючи папір на світло. — Ні, дорогий юначе, нема чого себе обманювати. Ручаюся чим завгодно, що на цьому аркушику нічого не було написано.

— Дозволите ввійти? — прогудів чийсь голос з веранди.

І раптом в освітленому квадраті дверей з’явилася присадкувата фігура. Цей голос! Ця непомірна ширина плечей! Ми дружно скрикнули і посхоплювалися з місць, коли перед нами — у безглуздому дитячому солом’яному капелюсі з кольоровою стрічечкою, у парусинових черевиках, носи яких він при кожному кроці вивертав у боки, — виріс сам Челленджер. Він зупинився на яскравому світлі, засунув руки в кишені куртки, випнув уперед свою розкішну ассірійську бороду і спрямував на нас зухвалий погляд з-під напівопущених повік.

— Все-таки спізнився на кілька хвилин, — сказав він, виймаючи з кишені годинника. — Вручаючи вам цей конверт, я, признатися, не розраховував, що ви розкриєте його, тому що від самого початку вирішив приєднатися до вас раніше зазначеної години. Винуватцями цієї прикрої затримки є однаковою мірою дурень лоцман і мілина, що недоречно попалася. Боюся, що я волею-неволею надав моєму колезі професорові Саммерлі прекрасний привід полихословити.

— Мушу вам зауважити, сер, — строгим тоном сказав лорд Джон, — що ваш приїзд трохи полегшує неприємне становище, що утворилося, тому що ми вже вирішили, що наша експедиція підійшла до передчасного кінця. Проте я відмовляюся розуміти, що вас змусило пуститися на такі дивні жарти.

Замість відповіді професор Челленджер підійшов до столу, привітався за руку зі мною і з лордом Джоном, відважив образливо ввічливий уклін професорові Саммерлі і сів у плетене крісло, що рипнуло і аж ходором заходило під його вагою.

— У вас все готово, щоб вирушити в путь? — запитав він.

— Можна виїхати хоч завтра.

— Так і зробимо. Тепер вам не знадобиться ніяких карт, ніяких указівок — я сам буду вашим провідником, цінуйте це! Я від самого початку вирішив очолити експедицію, і ви переконаєтеся, що жодна, навіть найдетальніша, карта не замінить вам мого досвіду, мого керівництва. Що ж стосується цієї безневинної хитрості з конвертом, то якщо б я ознайомив вас заздалегідь із своїми планами, мені довелося б відбиватися від ваших настійних прохань їхати сюди всім разом.

— Від мене ви б цього не дочекалися, сер! — із запалом скрикнув професор Саммерлі. — Хіба лиш, якщо б на всьому Атлантичному океані не знайшлося іншого пароплава!

Челленджер тільки махнув у його бік волосатою лапищею.

— Здоровий глузд підкаже вам, що я керувався правильними міркуваннями. Мені потрібно було зберегти за собою свободу дій, для того щоб з’явитися тут тієї миті, коли моя присутність виявиться необхідною. Ця мить настала. Тепер ваша доля в надійних руках. Ви доберетеся до місця. Відтепер керувати експедицією буду я. Прошу вас закінчити за сьогоднішній день усі приготування, щоб завтра рано вранці ми могли знятися з місця. Мій час дорогоцінний, ваш теж, хоч і меншою мірою. Тому пропоную якомога швидше подолати весь шлях, а наприкінці його я покажу вам те, заради чого ви сюди приїхали.

Лорд Джон Рокстон вже кілька днів тому зафрахтував великий паровий катер «Есмеральда», на якому ми мали вирушити вгору Амазонкою. Пора року не мала значення при відправці нашої експедиції, тому що температура тут тримається в межах двадцяти п’яти — тридцяти градусів і взимку і влітку. Інша справа період дощів: він протриває з грудня по травень, і вода в річці поступово піднімається, досягаючи сорока футів понад звичайний рівень. Амазонка виходить з берегів, заливає величезні простори, перетворюючи великий район у суцільні драговини, якими якщо піти пішки, то загрузнеш, а на човні не проїдеш через мілководдя. До червня вода починає спадати, а в жовтні або листопаді рівень її досягає нижчої точки. Відправлення нашої експедиції збігалося саме з цим періодом, коли велична ріка з усіма її притоками тримається більш-менш у берегах.

Плин в Амазонці досить повільний, тому що ухил її русла не перевищує восьми дюймів на милю. Навряд чи є на світі ріка, зручніша для навігації. Переважні вітри тут південно-східні, і до кордону Перу вітрильні судна добираються швидко, а звідти йдуть униз за течією. Що ж стосується нашої «Есмеральди», то хід її завдяки прекрасній машинній частині не залежав від ледачої ріки, і ми рухалися з такою швидкістю, начебто це була не Амазонка, а стоячий ставок.

Перші три дні наш катер тримав курс на північний захід, вгору за течією. Хоч гирло Амазонки знаходиться від цих місць на відстані декількох тисяч миль, вона настільки широка тут, що із середини ріки обидва береги здаються ледь помітною лінією десь коло обрію. На четвертий день після нашого відплиття з Манаоса ми повернули в одну із приток, що в гирлі майже не поступалася шириною самій Амазонці, але незабаром почала швидко звужуватися. Минуло ще два дні, і ми підійшли до якогось індіанського селища, де професор запропонував нам висадитися, а «Есмеральду» відправив назад у Манаос. Незабаром почнуться пороги, пояснив він, і катерові тут робити нема чого. По секрету ж додав, що ми наблизилися до порогу Невідомої країни і, отже, чим менше народу знатиме про нашу таємницю, тим краще. З цією ж метою він узяв з кожного з нас слово честі, що ми не опублікуємо і не розголосимо точних