Загублений світ - Артур Конан Дойль
На темних стовбурах полум’яніли яскраві орхідеї і лишайники вражали своїм забарвленням, а коли випадковий промінь сонця падав на золоту алламанду, яскраво-червоні зірки жаксонії чи густо-сині ґрона іпомеї, здавалося, що так буває тільки в казці. Все живе в цих дрімучих лісах тягнеться вгору, до світла, тому що без нього — смерть. Кожний паросток, навіть найслабкіший, пробивається все вище і вище, заплітаючись навколо своїх сильніших і більш рослих побратимів. Повзучі рослини досягають тут дивовижних розмірів, а ті, яким, з погляду європейця, начебто і не належить витися, волею-неволею осягають це мистецтво, тільки б вирватися з густого мороку. Я бачив, наприклад, як звичайна кропива, жасмин, і навіть пальма яситара, обплітали стовбури кедрів, пробираючись аж до їхніх вершин.
Унизу, під величними склепіннями зелені, не було чутно ні шороху, ні писку, але десь високо в нас над головою йшов безперестанний рух. Там, у променях сонця, тулився цілий світ змій, мавп, птахів і лінивців, що, ймовірно, зі здивуванням дивилися на крихітні людські фігурки, які пробиралися внизу, на самому дні цієї наповненої таємничим сутінком безодні.
На світанку і при заході сонця лісова хаща наповнювалася дружним виттям мавп-ревунів і пронизливим щебетом довгохвостих папуг, але в пекучі години ми чули лише густе дзижчання комах, що нагадує віддалений шум прибою, і більше нічого… Ніщо не порушувало урочистої величі цієї колонади стовбурів, що здіймалися вершинами в пітьму, яка нависала над нами. Тільки одного разу в густій тіні під деревами незграбно прошкутильгав якийсь клишавий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь. Це була єдина ознака того, що в лісах Амазонки живе існує й на землі.
А тим часом деякі інші ознаки свідчили й про присутність людини в цих таємничих нетрях — людини, що знаходилася не так далеко від нас. На третій день ми почули якийсь дивний ритмічний гул, що то затихав, то знову стрясав повітря своїм урочистим гуркотом, і так весь ранок. Коли цей гул вперше донісся до нас, човни йшли на відстані декількох ярдів один від одного. Індіанці завмерли, наче перетворившись на бронзові статуї, на їхніх обличчях був написаний жах.
— Що це? — запитав я.
— Барабани, — зневажливим тоном відповів лорд Джон. — Бойові барабани. Мені вже доводилося чути їх.
— Так, сер, це бойові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Індіанці — злий народ. Вони стежать за нами. Індіанці хочуть убити нас.
— Яким це чином вони прихитрилися нас вистежити? — запитав я, вдивляючись у темну нерухому хащу.
Метис знизав плечима.
— Індіанці — вони все вміють. Вони стежать за нами. Так завжди буває. Барабани перемовляються між собою. Індіанці хочуть убити нас.
До полудня — у моїй записній книжці відзначено, що це було у вівторок, восьмого серпня — гул щонайменше шести-семи барабанів оточував нас з усіх боків. Вони то прискорювали ритм, то сповільнювали. От десь на сході почувся чіткий, уривчастий дріб… пауза… густий гул звідкись з півночі. Це безперестанне рокотання звучало майже як питання і відповідь. У ньому було щось грізне, що неймовірно діє на нерви. Воно зливалося в слова — ті самі, які не переставав повторювати наш метис: «Уб’ємо… уб’ємо…» У безмовному лісі не було ні найменшого руху. Темна завіса зелені дихала спокоєм і миром, властивим тільки природі, але через неї неспинно неслася та сама звістка, яку слав нам побратим-людина. «Уб’ємо», — говорили ті, хто був на сході. «Уб’ємо», — відповідали їм з півночі.
Барабани рокотали і перешіптувалися весь день, і погроза, що звучала в їхніх голосах, відбивалася жахом на обличчях наших кольорових супутників. Навіть сміливий, хвалькуватий метис, очевидно, боявся. Зате того самого дня у мене була нагода переконатися, що Саммерлі і Челленджер мають вищу мужність — мужність освіченого розуму. З такою ж відвагою тримався Дарвін серед гаучосів Аргентини й Уоллес — серед малайських мисливців за черепами. Так вже покладено милостивою природою: людина не може думати про дві речі водночас, і там, де говорить наукова допитливість, особистим міркуванням місця не залишається.
Обидва професори не пропускали жодного птаха, що пролітав, жодного кущика на березі і раз у раз починали люто сперечатися, не зважаючи на таємниче грізне рокотання. Саммерлі як і раніше огризався на Челленджера, що за своїм звичаєм гудів басом, і ні один, ні другий не вважали за потрібне хоча б одним словом обмовитися про індіанські барабани, наче все це відбувалося в курильній кімнаті клуба Королівського товариства на Сент-Джеймс-стріт. Вони тільки раз удостоїли індіанців своєю увагою.
— Канібали племені міранха, а може, амайюака, — сказав Челленджер, тикнувши великим пальцем у бік лісу, звідки неслися барабанні розкоти.
— Цілком правильно, сер, — відповів Саммерлі, — і, як усі тутешні племена, вони належать до монгольської раси, а мова в них полісинтетична.
— Зрозуміло, полісинтетична, — поблажливо погодився Челленджер. — Наскільки мені відомо, інших мов на цьому континенті не існує. У мене записано понад сотню різних говірок. Але що стосується монгольської раси, то в цьому я дуже сумніваюся.
— А здавалося б, досить зовсім поверхневого знайомства з порівняльною анатомією, щоб визнати цю теорію правильною, — уїдливо зауважив Саммерлі.
Челленджер з войовничим виглядом випнув підборіддя. Криси солом’яного капелюха і борода — от і все, що постало перед нашими поглядами.
— Ви маєте рацію, сер, поверхове знайомство нічого іншого дати не може. Але глибокі знання змушують дійти інших висновків.
Вони злостиво поїдали одне одного очима, а в цей час лісом ледь чутним шепотінням проносилася луна: «Уб’ємо… уб’ємо… уб’ємо…»
Увечері ми вивели човни на середину ріки, пристосували замість якорів важкі камені і підготувалися до можливого нападу. Однак ніч минула спокійно, і зі світанком ми рушили далі під барабанний дріб, що затихав удалині. Близько третьої години дня нам перепинили шлях високі пороги, що тяглися милі на півтори, ті самі, на яких професор Челленджер зазнав аварії під час
