Загублений світ - Артур Конан Дойль
Другого серпня ми простилися з «Есмеральдою», тим самим розірвавши останню ланку, що зв’язувала нас зі світом. За чотири дні, що минули звідтоді, професор найняв в індіанців два великі човни, настільки легкі (вони були зроблені зі звіриних шкір, натягнутих на бамбуковий каркас), що в разі потреби ми могли б перетягати їх на руках. У ці човни було завантажено все наше спорядження, а як додаткових веслярів ми найняли ще двох індіанців, на ім’я Іпету й Атака, здається, тих самих, які супроводжували професора Челленджера під час його першої подорожі. Обидва вони, очевидно, не тямили себе від жаху, коли їм запропонували знову податися в ті краї, але в побуті індіанців вождь досі користується патріархальною владою, і якщо яка-небудь угода йому вигідна, його одноплемінникам розмірковувати не доводиться.
Отже, завтра ми їдемо в Невідоме. Першу свою кореспонденцію я відправлю із зустрічним човном, і можливо, для тих, хто цікавиться нашою долею, ця звісточка про нас буде останньою. Я посилаю її на ваше ім’я, дорогий містере Мак-Ардле, як ми й умовилися. Скорочуйте, правте мої листи, словом, робіть з ними все, що знайдете за потрібне, — покладаюся на властивий вам такт.
Судячи з вельми впевненого вигляду нашого проводиря, він збирається довести свою правоту на ділі і я, всупереч завзятому скептицизму професора Саммерлі не сумніваюся, що ми дійсно напередодні величезних і разючих подій.
Глава VIII
На підступах до нового світу
Нехай наші друзі на батьківщині порадіють разом з нами — ми добралися до мети своєї подорожі і тепер із твердістю можемо сказати, що твердження професора будуть перевірені. Правда, на плато наша експедиція ще не піднімалася, але воно тут, перед нами, і, побачивши його, навіть професор Саммерлі трохи упокорився духом. Він, звичайно, не припускає й думки, що його суперник має рацію, але сперечатися почав менше і здебільшого зберігає насторожену мовчанку.
Однак повернуся назад і продовжу свою розповідь з того місця, на якому вона була перервана. Ми відсилаємо назад одного з індіанців, що сильно поранив собі руку, і я відправлю листа з ним, але чи дійде він коли-небудь за призначенням, у цьому я дуже сумніваюся.
Останній мій запис був зроблений того дня, коли ми збиралися залишити індіанське селище, до якого нас доставила «Есмеральда». Цього разу доводиться починати з неприємного, тому що того ж вечора між двома членами нашої групи відбулася перша серйозна сварка, яка мало не закінчилася трагічно. Постійні сутички між професорами, звичайно, не беруться до уваги. Я вже писав про нашого метиса Гомеса, що говорить англійською мовою. Він прекрасний працівник, людина дуже послужлива, але страждає хворобливою цікавістю — вадою, властивою більшості людей. Останнього вечора перед від’їздом із селища Гомес, очевидно, сховався десь біля хатини, в якій ми обговорювали наші плани, і почав підслуховувати. Велетень Самбо, якого віддали нам, як собака, і до того ж він ненавидить метисів, як і всі представники своєї раси, схопив його і притяг у хатину. Гомес змахнув ножем і заколов би негра, якщо б той, володіючи воістину неймовірною силою, не прихитрився обеззброїти його однією рукою. Ми вилаяли їх обох, змусили обмінятися рукостисканням і сподіваємося, що тим справа і скінчиться. Що ж стосується ворожнечі між нашими двома вченими мужами, то вона не тільки не вщухає, але розпалюється всіє більше і більше. Челленджер, треба визнати, поводиться вкрай зухвало, а злий язик Саммерлі жодною мірою не сприяє їхньому примиренню. Вчора, наприклад, Челленджер заявив, що йому не подобається гуляти набережною Темзи — йому, бачте, сумно дивитися на те останнє пристановище, що його очікує. У професора немає ні найменших сумнівів, що його прах спочиватиме у Вестмінстерському абатстві. Саммерлі кисло посміхнувся і сказав:
— Наскільки мені відомо, Мілбенкську в’язницю давно знесли.
Величезна зарозумілість Челленджера не дозволяє йому ображатися на такі шпильки, і тому він тільки посміхнувся в бороду і проговорив поблажливим тоном, начебто звертаючись до дитини:
— Ну, годі, годі!
За розумом і знаннями ці два чоловіки можуть посісти місце в першому ряду світил науки, але насправді вони істинні діти. Один — сухенький, буркотливий, інший — гладкий, владний. Розум, воля, душа… Чим більше пізнаєш життя, тим ясніше бачиш, як часто одне не відповідає іншому!
Наступного дня після описаної події ми рушили в дорогу, і цю дату можна вважати початком нашої чудової експедиції. Все спорядження прекрасно вмістилося в двох човнах, а ми самі розбилися на дві групи, по шість людей у кожній, причому в інтересах загального спокою професорів розсадили у різні човни. Я сів з Челленджером, що перебував у стані безмовного екстазу і усім своїм виглядом випромінював милостивість. Але мені вже доводилося спостерігати його в іншому настрої, і я готовий був щохвилини почути грім серед ясного неба. З цією людиною ніколи не можна почуватися спокійно, зате в його товаристві і не занудьгуєш, тому що він увесь час змушує тебе тріпотіти в чеканні раптового спалаху його бурхливого темпераменту.
Два дні ми піднімалися вгору широкою рікою, вода в якій була темна, але така прозора, що можна було роздивитися дно. Такі половина всіх приток Амазонки, в інших же вода мутно-білого кольору, тому що все залежить від місцевості, якою вони протікають: там, де є рослинний перегній, вода в ріках прозора, а в глинистому ґрунті вона замутнена. Пороги нам трапилися двічі, і обидва рази ми робили обхід на півмилі, перетягуючи все своє майно на руках. Ліс по обидва береги був столітньої давнини, а через такий легше пробиратися, ніж крізь густі зарості чагарника, тому наша поклажа не завдавала нам особливих незручностей. Мені ніколи не забути почуття урочистої таємниці, якого я зазнав у цих лісах. Корінний городянин не може навіть уявити собі таких могутніх дерев, що майже на недосяжній для погляду висоті
