Загублений світ - Артур Конан Дойль

Такий був знаменитий лорд Джон Рокстон, і зараз він уважно розглядав мене, пожовуючи сигару, і жодним словом не порушував тривалої ніякової мовчанки.

— Ну, — сказав він нарешті, — відступати нам тепер не можна, милий юначе. Так, ми з вами стрибнули кудись на відчай душі. Але ж коли ви входили до залу, у вас, напевно, і в думках нічого подібного не було?

— Мені таке і не ввижалося.

— Отож. Мені теж не ввижалося. А тепер ми з вами загрузли в цій історії по вуха. Господи Боже, адже я всього три тижні як повернувся з Уганди, встиг зняти котедж у Шотландії, підписав контракт і все таке інше. Ну й справи! Ваші плани, напевно, теж пішли шкереберть?

— Та ні, таке вже в мене ремесло: адже я журналіст, працюю в «Дейлі-газетт».

— Так, звичайно. Ви ж сказали про це. До речі, тут є одна справа… Ви не відмовитеся допомогти?

— Із задоволенням.

— Але справа ризикована… Подумайте, перш ніж погоджуватися.

— А в чому ризик?

— Я поведу вас до Біллінгера, от у чому ризик. Ви про нього чули?

— Ні.

— Змилуйтеся, юначе, на якому ви світлі знаходитеся? Сер Джон Біллінгер — наш кращий жокей. На рівній доріжці я ще можу з ним помірятися силами, але в скачці з перешкодами він наді мною відразу візьме гору. Ну отож, ні для кого не секрет, що, як тільки в Біллінгера кінчається тренування, він починає пити гірку. Це в нього називається «вирівнювати лінію». У вівторок він допився до білої гарячки і звідтоді безчинствує. Його кімната саме над моєю. Лікарі кажуть, що якщо бідолаху не погодувати хоча б примусово, то все пропало. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо він лежить у ліжку із зарядженим револьвером і нахваляється всадити всі шість куль у першого, хто до нього поткнеться. Треба сказати, що Джон узагалі людина нелагідна і до того ж стріляє влучно, але ж не можна допустити, щоб жокей, який узяв Великий національний приз, гинув такою безславною смертю! Як ви на це дивитеся?

— А до чого ви думаєте вдатися? — запитав я.

— Найкраще насісти на нього вдвох. Можливо, він зараз спить. У гіршому випадку одного з нас буде поранено, зате інший встигне з ним впоратися. Якщо нам удасться зв’язати йому руки чохлом з дивана, а потім швидко викликати телефоном лікаря зі шлунковим зондом, він, голубчик, розкішно в нас повечеряє.

Коли на людину раптом ні сіло ні впало звалюється таке завдання, радіти тут не доводиться. Я не вважаю себе великим сміливцем. Все нове, незвідане малюється мені заздалегідь набагато страшнішим, ніж буває в дійсності. Така вже властивість чисто ірландської палкої уяви. З іншого боку, мене завжди лякала думка, як би не накликати на себе ганебного обвинувачення в боягузтві, тому що мені з малих років вселяли жах перед ним. Смію думати, що якщо хто-небудь засумнівався б у моїй хоробрості, я міг би кинутися в прірву, але спонукала б мене до цього не хоробрість, а гордість і острах набути слави боягуза. Тому, хоч я і здригався подумки, уявляючи собі збожеволілу з перепою істоту в кімнаті нагорі, все-таки в мене вистачило самовладання, щоб виразити свою згоду найзневажливішим тоном, на який я тільки був здатний. Лорд Рокстон почав було розписувати небезпеку майбутнього завдання, але це тільки вивело мене з терпіння.

— Словами справі не зарадиш, — сказав я. — Ходімо.

Я встав, він піднявся слідом за мною. Потім, коротко розсміявшись, тицьнув мене кулаком у груди і посадив назад у крісло.

— Добре, юначе… ви визнані придатним. Я з подивом втупився в нього.

— Сьогодні вранці я сам був у Джона Біллінгера. Він прострелив мені всього лише кімоно — слава Богові, руки тряслися! Але ми все-таки надягли на нього гамівну сорочку, і через кілька днів старий буде в повному порядку. Ви на мене не сердитеся, голубчику? Строго між нами: ця експедиція в Південну Америку — справа дуже серйозна, і мені хочеться мати такого супутника, на якого можна покластися, як на кам’яну гору. Тому я влаштував вам легкий іспит і мушу сказати, що ви з честю вийшли із цього становища. Ви ж розумієте, нам доведеться розраховувати тільки на самих себе, бо цьому старому Саммерлі з перших же кроків знадобиться нянька. До речі, ви не той Мелоун, що гратиме в ірландській команді на першість з регбі?

— Так, але, ймовірно, запасним.

— Тож-то мені здалося, начебто я вас десь бачив. Ваша зустріч з річмондцями — краща гра за весь сезон!

Я намагаюся не пропускати жодного змагання з регбі — адже це найбільш мужній вид спорту. Однак я запросив вас зовсім не для того, щоб розмовляти з вами про регбі. Займемося справами. Осьде, на першій сторінці «Таймсу», розклад пароплавних рейсів. Пароплав до Пари[31] відходить у середу, і якщо ви з професором устигнете зібратися, ми цим пароплавом і поїдемо. Ну, згодні? Добре, я з ним про все поговорю. А як у вас справи зі спорядженням?

— Про це подбає моя газета.

— Стріляти ви вмієте?

— Приблизно як середній стрілець територіальних військ.

— Тільки й усього? Боже мій! У вас, молоді, це вважається останньою справою. Всі ви бджоли без жала. Таким свого вулика не відстояти! От згадаєте моє слово: наскочить хто-небудь до вас за медом, гарні ви тоді будете! Ні, у Південній Америці зі зброєю треба поводитися вміло, бо, якщо наш друг професор не ошуканець і не божевільний, на нас чекає щось досить цікаве. Яка у вас рушниця?

Лорд Рокстон підійшов до дубової шафи, розчинив дверцята, і я побачив за ними рушничні стволи, що поблискували металом, вишикувані в ряд, наче органні трубки.

— Зараз подивимося, що я можу пожертвувати вам зі свого арсеналу, — сказав лорд Рокстон.

Він почав виймати одну за одною чудові рушниці, відкривав їх, клацав затворами і, ласкаво погладжуючи, наче ніжна мати своїх немовлят, ставив на місце.

— Ось «бленд». З нього я уклав он того велетня. — Він глянув на голову білого носорога. — Аби я був на десять кроків ближче, цей звір поповнив би мною свою колекцію.

На кулю вся моя надія,

Захист слабкому вона.

Сподіваюся, ви добре знаєте Гордона? Це поет, що оспівує коня, гвинтівку і тих, хто вміє поводитися і з першим