Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз
– Та ні, він має голову, – вишкірився дід. – Але для тебе вона невидима.
– А чому невидима? Це що – чоловік-невидимка?
– Диви, який ти головастий! – Дідо звів брову, немов страшенно здивувався моїм дедуктивним здібностям. – Його звали Мілард. Кумедний хлопець. Часом він казав: «Слухай-но, Ейбе, а я знаю, чим ти сьогодні займався». І розповідав, де я був, що їв і коли длубався у носі, гадаючи, що мене ніхто не бачить. Інколи він йшов за ким-небудь слідком, тихо, як та миша. Він був без одежі, голяка, щоби ніхто його не помітив, – і спостерігав! – Дід похитав головою. – Аж не віриться, еге ж? – Потім він підсунув мені ще одне фото. Почекавши, поки я роздивлюся його, дід спитав: – Ну, як? Що ти бачиш?
– То маленька дівчинка, еге ж?
– А що ще ти бачиш?
– На її голові – корона.
Дід постукав пальцем по нижній частині фото.
– А що ти скажеш про її ноги?
Я підніс фото ближче до очей. І побачив, що ноги дівчинки не торкалися землі. Але вона не стрибала, а, здавалося, просто висіла в повітрі. Я ошелешено роззявив рота.
– Та вона ж летить!
– Майже летить, – уточнив дідо. – Вона левітує. Однак та дівчинка не завжди могла себе контролювати, тому нам доводилося прив’язувати її мотузкою, щоби вона нікуди не залетіла!
Я прикипів поглядом до химерного лялькового обличчя дівчинки.
– Правда?
– Звісно, що правда, – різко кинув дід, зібрав фото і поклав інше, на якому був зображений худорлявий хлопець, що однією рукою піднімав величезний камінь.
– Віктор із сестрою були менш здібними, зате якими ж сильними вони були!
– Щось він не схожий на силача, – зауважив я, придивляючись до тоненьких хлопчачих рук.
– Слово честі, він був надзвичайно дужий. Якось я здумав помірятися з ним силою в руках, так він мені мало кисть не зламав!
Але найхимернішим фото було останнє. То була чиясь потилиця з намальованим на ній обличчям.
Я витріщився на те фото, а дідо Портман пояснив мені.
– Він мав два роти – бачиш? Один спереду, а другий ззаду. Через це він став таким великим та товстим!
– Але ж то несправжнє обличчя. Воно намальоване.
– Несправжня там фарба – це так. Бо те обличчя розмалювали для циркової вистави. Але кажу тобі: він і справді мав два роти. Ти що, мені не віриш?
Я на мить замислився, поглянувши на фотографії, а потім на обличчя дідуся – таке безхитрісне, таке щире. І справді – навіщо йому брехати мені?
– Я вірю тобі, – відказав я.
І я справді повірив йому – принаймні, на кілька років, хоча здебільшого тому, що хотів вірити, скажімо, як більшість дітлахів хочуть вірити у Санта-Клауса. Ми чіпляємося за наші казки доти, поки ціна цієї віри не стає надто високою. Для мене такою ціною став той день у другому класі, коли Робі Йєнсен підколов мене за обідом перед столиком, де сиділи дівчата, заявивши привселюдно, що я й досі вірю в казкових фей. Гадаю, до цієї ганьби спричинилося те, що я переповідав у школі історії свого діда, але в ту принизливу хвилину я страшенно злякався, що до мене приліпиться прізвисько Фея, бо для хлопця це мало ще й «голубий» підтекст. І через це я розсердився на свого діда.
А того дня зі школи мене забирав саме дідо Портман; він часто це робив, коли батько та мати були на роботі. Я всівся поруч із ним у пасажирське сидіння його старого «понтіака» і заявив, що більше не вірю в його казки.
– Які ще казки? – спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.
– Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.
На дідовому обличчі з’явився розгублений вираз.
– А хіба я тобі розповідав казки?
Я відказав йому, що вигадана історія та казка – це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунів і що тепер я впевнений: його фотографії та історії – це цілковита неправда. Я очікував, що дід сказиться від люті й дасть мені запотиличника, але натомість він просто кинув: «Гаразд» і ввімкнув передачу. А потім різко натиснув на акселератор, і «понтіак», відстрибнувши від бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скінчилося.
Гадаю, він очікував, що це невдовзі станеться, бо я колись мав вирости з його історій, але дід облишив цю тему так різко, що в мене зародилося відчуття, наче він мені брехав. Я не міг збагнути, навіщо він оте все вигадав, обманом змусивши мене повірити в можливість існування дивовижного та незвичайного, тоді як насправді такого не могло бути. Лише кілька років по тому батько пояснив мені: коли він був малий, дідо і йому розповідав декотрі з цих історій, і ті історії були не стільки неправдою, скільки перебільшеною версією правди, бо дитинство дідуся Портмана аж ніяк не було казкою. Воно було історією жахів.
Мій дід був єдиним з його родини, кому вдалося вибратися з Польщі ще до початку Другої світової війни. Діду було дванадцять, коли батьки віддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поїзд до Британії з однією лише валізкою, де лежав змінний одяг. Квиток він мав лише в один бік. Він більше ніколи не бачив своїх матір та батька, старших братів, кузенів, дядьків та тіток. Усі вони загинули до того, як йому виповнилося шістнадцять: їх убили потвори, від яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкірою, які так виразно ввижаються семирічній дитині. То були потвори з людськими обличчями. Щільними шеренгами йшли вони нога в ногу у своїй напрасованій військовій формі – такі банальні, такі невиразні, що важко було розпізнати, ким вони були насправді, – а коли розпізнали, то було запізно.
Як і потвори, історія про зачаклований острів теж була замаскованою правдою. У порівнянні з жахіттями континентальної Європи дитячий притулок, до якого відправили мого діда, напевне, здавався йому раєм, і у його розповідях таким він і був: надійне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де панує безкінечне літо, а живуть у тому пристанищі діти, які, звичайно ж, не могли ані літати, ані піднімати однією рукою важкі кам’яні брили. А «незвичайністю», через яку їх переслідували, було їхнє гебрейство. Ті діти були сиротами війни, яких хвиля крові викинула на маленький острівець. Незвичайними вони були не через свої чудесні здібності, ні; чудом було те, що їм вдалося уникнути гетто та концентраційних таборів.
Тож більше я
