Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз
Я заявив своєму батьку, що він людина безсердечна. Моя тітка втекла з місця потенційної сварки, залишивши нас самих у кабінеті, де ми саме розбирали старі фінансові записи.
– Я не безсердечний, а практичний. Цим слід займатися, коли помирають люди, Джейкобе.
– Та невже? А як бути, коли помреш ти? Мені теж слід спалити всі твої рукописи?
Батько враз почервонів, як буряк. Не варто було цього казати: згадка про його незакінчені рукописи виявилася ударом нижче пояса. Та він не загорлав на мене, а тихо мовив:
– Я взяв тебе сюди, бо думав, що ти вже дорослий. Напевне, я помилився.
– Ти справді помилився. Гадаєш, якщо ми позбудемося дідових речей, я його швидко забуду? Не вийде.
Батько розпачливо підніс угору руки.
– Знаєш що? Я втомився з тобою боротися. Можеш забрати собі все, що забажаєш.
І він кинув мені під ноги оберемок пожовклих паперів.
– Оце тобі детальний план податкових відрахувань того року, коли було вбито Кеннеді. Не забудь повісити їх в рамці на стіні!
Я копнув оберемок ногою і, хряснувши дверима, вийшов з кабінету, а потім сів і чекав у великій кімнаті, коли батько прийде і вибачиться. Та зачувши, як заревіла машинка-подрібнювач паперів, я второпав, що вибачень не буде, і тому поплентався до спальні і там зачинився. У спальні смерділо спертим повітрям, шкіряним взуттям та трохи ядучим одеколоном, яким користувався мій дідо. Я прихилився до стіни і помітив стежину, протоптану в килимі від дверей до ліжка, і раптом побачив, що з-під ліжкового покривала, що звисало мало не до підлоги, стирчить куточок якоїсь коробки. Я підійшов, став навколішки і витягнув її. То була стара запилена сигарна коробка, немов навмисне залишена дідом так, щоби я її знайшов.
Усередині коробки лежали до болю знайомі мені фото: хлопчик-невидимка, летюча дівчинка, підіймач кам’яних брил та чоловік з лицем, намальованим на потилиці. Фотографії були крихкі й потріскані та якісь наче менші за ті, що збереглися в моїй пам’яті. Тепер, коли я дивився на них очима майже дорослого чоловіка, мене вразило – як кричуще грубо вони підроблені. Варто було трошки підсмалити край фото на вогні – і голова «хлопчика-невидимки» щезла. А оту величезну брилу, що тримав над головою підозріло худорлявий хлопець, можна виготовити з гіпсу чи пемзи. Але це навряд чи завважив би шестирічний хлопчик, який, до того ж, дуже хотів вірити у правдивість цих фото.
А під ними лежали ще п’ять, які дідо Портман ніколи мені не показував. Спочатку я здивувався – чому? Але коли придивився уважніше, то все зрозумів. Троє з цих фото були підроблені з такою очевидністю, що це могла б помітити навіть дитина: одна з фотографій зображувала до сміху примітивну подвійну експозицію дівчинки, начебто заточеної у пляшку; на другій було зображене «летюче» дитинча, підтримуване чимось схованим у темному одвірку позаду нього; на третій був собака з грубо приліпленою до нього хлопчачою головою. І наче цього було недостатньо, останні дві фотографії немов матеріалізувалися з кошмарів Девіда Лінча: на одній утілена нещасна маленька акробатка, що виконувала моторошний і небезпечний задній міст, а на другій – парочка дивакуватих двійнят, вдягнених у костюмчики настільки химерні, що нічого схожого я раніше не бачив. Навіть мій дідо, який забивав мені голову історіями про потвор із чорними мацаками-язиками, розумів, що такі знімки не додадуть здорового й спокійного сну жодній дитині.
Тримаючи оті фото в руці, я став навколішки на запилену підлогу дідової спальні і пригадав, яким обманутим почувався того дня, коли виявилося, що всі ці історії – суцільна вигадка. Але тепер переді мною відкрилася вся правда: останні слова діда були не чим іншим, як черговим фокусом, його останнім вибриком, призначеним для того, щоби заразити мене кошмарами та параноїчними фантазіями, для викорінення яких потрібні роки психотерапії та вживання ліків, що порушують обмін речовин і шкодять здоров’ю.
Я зачинив коробку і відніс його до великої кімнати, де татко з тіткою Сюзі випорожнювали в десятигалонний сміттєвий мішок цілу шухляду талонів – вирізаних, але так і не використаних.
Я подав їм коробку. Вони навіть не спитали, що в ній.
* * *– Он воно як, – мовив лікар Голан. – Гадаєш, його смерть була безглуздою?
Я лежав на кушетці, споглядаючи в кутку акваріум, єдиний в’язень якого – золота рибка – ліниво плавав колами туди-сюди.
– Гадаю, що так, якщо ви, звісно, не маєте якогось кращого пояснення, – відповів я. – Наприклад, якоїсь грандіозної теорії про сенс усього того, про що ви мені ще не сказали. Інакше…
– Що інакше?
– Інакше все це – марна трата часу.
Психіатр зітхнув і потер перенісся, наче хотів позбутися головного болю.
– Не мені робити висновки про те, що означали останні слова твого діда, – сказав він. – Що ти сам про це думаєш – ось що важливо.
– Я думаю, що це психіатричне базікання і психіатрична бздура! – випалив я. – Важливо не те, що я думаю, а те, що є правдою. Але, гадаю, ми про це ніколи не дізнаємося, тож яка різниця? Нумо – випишіть мені чергову порцію наркоти і заберіть чек.
Я хотів вивести його з рівноваги, розлютити, щоби він сперечався зі мною, наполягав, що я помиляюсь, а натомість психіатр сидів з незворушним виразом обличчя, постукуючи ручкою по бильцю свого крісла.
– Схоже, ти втратив бажання боротися, – мовив лікар Голан після нетривалої мовчанки. – Я розчарований. Ти зовсім не схожий на людину, що одужує.
– Тоді ви просто погано мене знаєте, – відказав я.
* * *Я не мав настрою для святкувань. Про те, що мене очікує гулянка, я здогадався тоді, коли
