Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз
Цей кошмар кожного разу був один і той самий, і ми вже сотню разів його аналізували вздовж та впоперек, але лікар Голан знов змусив мене описати його в найдрібніших деталях. Він наче влаштовував перехресне опитування моїй підсвідомості, шукаючи якийсь ключ, котрий він не помітив у попередні дев’яносто дев’ять разів.
– А що каже у цьому сні твій дід?
– Та ту ж саму дурню, що й завжди, – відповів я. – Про птаха, петлю та могилу.
– Тобто свої останні слова.
Я кивнув.
Лікар Голан склав долоні дашком і притиснув їх до підборіддя – такий собі психіатр-мислитель.
– А ти не маєш якихось нових здогадок щодо того, що ці слова можуть означати?
– Авжеж. Вони означають – «повна бздура».
– Годі дуріти.
Я хотів поводитися так, наче мені було байдуже до отих останніх слів, але насправді це не так. Вони гризли мене і підточували не менше, аніж нічні кошмари. Я відчував, що маю перед своїм дідом обов’язок, бо не мушу відкидати легковажно його найостанніші слова як повну маячню, а лікар Голан був переконаний, що правильне розуміння тих слів допоможе мені позбутися страшних кошмарів. Тому я намагався в них розібратися.
Дещо з того, що сказав мені дідо Портман, таки мало сенс, наприклад, те, що він хоче, щоби я поїхав до отого острова. А ще дід непокоївся, що потвори поженуться за мною, і вважав острів єдиним місцем, де я зможу від них врятуватися, – як і він у дитинстві. Далі він сказав: «Треба було раніше тобі розповісти», та через те, що він не встиг сказати мені те, що хотів, я подумав: а чи не залишив мені дідо таку собі низку з хлібних крихт, тобто слід, що зможе привести мене до когось, хто розповість те, чого не встиг розповісти дід, до людини, яка знала його таємницю?
Спочатку мені подумалося, що «петля» – це, можливо, вулиця в Столітньому Лісі – мікрорайоні, що являв собою суцільні глухі кути, а отой «Емерсон» міг бути чоловіком, якому мій дід колись писав листи. Можливо, старий воєнний товариш, з яким мій дідо підтримував контакт чи щось у такому дусі. Може, цей Емерсон мешкав у Столітньому Лісі в одному із глухих кутів, тобто в «петлі» поблизу цвинтаря, а один лист, який він і досі зберігав, був датований третім вересня сорокового року, тому саме цей лист мені й треба прочитати. Я знав, що все це скидається на божевілля, але часом божевільніші речі виявлялися правдивими. Тож після пошуку інформації про глухі кути Столітнього Лісу в Інтернеті, я вирушив до громадського центру того мікрорайону, де збиралися підстаркуваті громадяни, щоби пограти в шафлборд[3] та обговорити, кому і яку хірургічну операцію зробили останнім часом. Я хотів був розпитати в них, де стоїть цвинтар і чи знає хто-небудь з них такого собі пана Емерсона. Ошелешені одним лишень фактом, що до них звертається підліток, діди повитріщалися на мене так, наче в мене виросла ще одна голова. Виявилося, що цвинтаря в Столітньому Лісі немає, немає там добродія на ім’я Емерсон і немає там жодної вулиці під назвою Глуха чи Тупикова. То було повне фіаско.
Та лікар Голан наполягав, щоб я не припиняв свої розшуки. І запропонував мені поцікавитися Ральфом Волдо Емерсоном, який начебто був відомим поетом давнини.
– Ральф Емерсон свого часу написав досить багато листів, – сказав він. – Можливо, саме на них посилався твій дідо.
То було наче тицяти пальцем в небо, але аби хоч якось спекатися отого Голана, татко підкинув мене до бібліотеки подивитися, що й до чого. Там я швидко виявив, що отой Ральф Волдо Емерсон і справді написав багацько листів, котрі згодом опублікували. Хвилини зо три я відчував приплив ентузіазму, бо мені здалося, що я близький до прориву, але згодом з’ясувалося таке: по-перше, Ральф Волдо Емерсон жив і помер у дев’ятнадцятому сторіччі, а тому ніяк не міг написати листа, датованого третім вересня тисяча дев’ятсот сорокового року; по-друге, його письмо виявилося таким щільним та кучерявим, що його листи точно не могли становити ані найменшого інтересу для мого діда, бо той не вирізнявся особливою любов’ю до читання. Про снодійні властивості літературного таланту Емерсона я дізнався тяжким і ганебним способом: заснув, увіткнувшись носом у його книгу, та ще й заслинив есе під назвою «Покладатися на самого себе». Звісно, мені знову, уже вшосте за тиждень, приснився отой торговий автомат. Я прокинувся від власного вереску, і мене безцеремонно виштовхали з бібліотеки, поки я кляв на чому світ стоїть і лікаря Голана, і його дурнуваті теорії.
Останньою краплею за кілька днів стало рішення моєї родини продати будинок дідуся Портмана. Та перш ніж запускати всередину потенційних покупців, треба було поприбирати і в будинку, і довкола. За порадою лікаря Голана, який вирішив, що мені піде на користь, якщо я зіштовхнуся віч-на-віч з місцем, де дістав психічну травму, мене відправили допомагати батьку та тітоньці Сюзі прибирати лахміття й уламки. Ми підійшли до будинку, і якийсь час татко відволікав мене, щоби я почувався добре. На диво, я справді почувався добре і намагався не зважати на поліцейську жовту стрічку, причеплену до чагарників та довкола прорізаних ширмових дверей на веранді, які теліпалися від вітру. Все оце, разом з орендованим сміттєвозом, що стоячи біля бордюру, збирався поглинути те, що лишилося від життя мого діда, засмучувало мене, але не лякало.
Коли всі зрозуміли, що припадку зі мною не трапиться і я не гепнуся, запінившись, на землю, ми взялися до роботи. Озброївшись мішками для сміття, ми похмуро ходили будинком, випорожнюючи в мішки полиці, шафки та підпільні ніші, виявляючи химерні візерунки пилу під предметами, що роками не зрушувалися з місця. Ми будували піраміди з речей, які ще могли стати в пригоді,
