Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

Звісно, ні прізвище, ні прізвисько анічогісінько вам не скажуть. Час не такі прізвища та прізвиська стер безжально з скрижалів історії, куди їх заносили, здавалося б, навічно. А я ж ні на яких скрижалях не красувався, хоча в ті далекі часи, коли ваша поява на землі ще й не планувалась, моє ім’я — принаймні серед фотокорів, кіношників-документалістів — було досить відоме.

Опинившись у капсулі без фотоапарата і кінокамери, почував себе, як людина, котрій відтяли обидві руки. Якщо і вдасться, виживши, щось цікаве надибати, то як про це довідаються читачі? І вже тоді, в перші години самостійного польоту, переді мною вималювалася малоприваблива перспектива — доведеться писати. Незважаючи на органічну відразу до слова.

Те, що пропоную вам, — репортаж, звіт, ба навіть ні те ні се. Скоріше це всього-на-всього суха, лаконічна доповідна записка. Намагатимуся триматися фактів і тільки фактів.

Скажете: “Хто тебе, чоловіче, просить? Не хочеш — не пиши. На романи паперу не вистачає, а ти ще й з доповідною прешся… ”

Е-е-е, ні. Будь-що мушу пертися. Чому? Наберіться терпіння. Узнаєте.

Годі! Розпатякався, наче перекупка середини XX століття. А двигун капсули тим часом знову запрацював, і я знову відчув свою вагу. Робота двигуна може означати тільки одне — капсула увійшла в гравітаційне поле якогось космічного тіла. Тепер вона автоматично крутитиметься навколо нього, поки не натисну потрібну кнопку. Біда, що ніхто за мене не вирішить: натискувати чи ні.

Опустив забрала ілюмінаторів. Спостереження нічим не втішило. Я крутився навколо кулі, вкритої, здавалося, суцільним океаном. Змінив орбіту, вийшов на перигей і вирішив діяти наосліп. Так воно нібито надійніше. На самих інструкціях, та ще коли маєш справу з новітньою технікою, далеко не заїдеш.

Опустив забрала, заплющив очі і, полічивши до трьох, натис кнопку. Капсула увійшла в атмосферу планети, стала сторчма і, гальмуючи вихлопним струменем, стала опускатися. Хвилина, друга, третя… М’який удар!

Довго не наважувався піднімати забрала ілюмінаторів. Що побачу? На суші я чи на воді? Що принесе перший ковток повітря — бадьорість, свіжість чи смертельну задуху? Невідомість гнітила мене.

Повелося казати в таких випадках, що минула вічність. Хтозна, може, й вічність, та раптом до мене долинуло якесь невиразне човгання. Причаївся. Біля капсули хтось вовтузиться. Але хто? Первісна людина? А може, мамонт, бавлячись, розчавить зараз капсулу? А може, я вже в пащі якоїсь гігантської водоплавної потвори…

— Тук-тук-тук! — делікатно постукало по металевій обшивці і згодом ще тактовніше, ледь чутно: — Тук-тук-тук…

Лещата страху поволі попустили бідне серце. Мамонт нездатний на таку ввічливість.

— Хто там? — наважився.

Звісно, аж ніяк не сподівався почути врозумливу відповідь. Та, на превеликий подив, гарно поставлений голос чітко відрапортував ламаною англійською мовою:

— I am your obedient serwant, my master1.

— Хто-хто?

— Ваш покірний слуга, мій володарю! — почувся той самий голос.

Стала розбирати цікавість. Навіть пробу атмосфери забув узяти. Кришка, вібруючи, повисла над люком, а я заплющив очі — засліпило яскраве світло.

Поволі оговтався, розтулив повіки. Ще й ще раз протер очі. Невже?! Невже я потрапив у простір Мебіуса і повернувся на Землю, так і не скориставшись космічною путівкою? Скільки грошей, та ще й позичених, пустив на вітер! Капсула стояла на майдані типового старого обласного центру. Майдан оточували нічим не примітні кількаповерхові будинки. Пошукав очима Дошку передовиків промисловості та сільського господарства. Ні, не видно. Не схоже на обласний центр. Посеред майдану, вимощеного сірими бетонними плитами, стирчить величезний п’єдестал у формі куба, на ньому — ще один куб, але менший. І — жодної живої душі… Куди ж подівся власник загадкового голосу? Куди мене занесло?

Від навколишнього світу кабіну відділяла тепер лише прозора синтетична плівка, якою завбачливо запнуто отвір люка. Довго не роздумуючи, вдарив у пружну плівку кулаком. Вона сухо репнула, і в легені полилося надзвичайно приємне духмяне повітря. Либонь, що й автомашин тут зовсім нема. Вистромив голову, глянув униз. Там стовбичила чудернацька подоба людини.

Власне кажучи, її зовнішній вигляд мало дивував. Отакого металевого робота, звичайно ж, можна побачити у нас в будь-якому районному музеї. Але навіщо випускати музейний мотлох на майдан? Зліплений, щоправда, не з металу, а з якогось еластичного матеріалу. Шкіра майже така, як людська, тільки темніша. Коричнювата. Кінцівки дуже схожі на людські. А от голова не зовсім вдала. По-перше, геть лиса. І замість вух — круглі металеві ситечка. Певно, мембрани мікрофонів. На маківці стирчать дві короткі телескопічні антени, як ріжки у чорта. Рот, ніс — звичайні. Робот глянув угору — і мені стало трішки моторошно: очі хоч і виготовлені майстерно, та все ж… Сухий скляний блиск, позбавлений живого вогню.

— Це ти зі мною розмовляв?

— Так точно, мій володарю.

— Та який я тобі володар? Називай мене… ну, хоча б людиною.

— Лю-ди-на, — покрутив лисою макітрою робот, — нове для мене поняття. Уклінно перепрошую, не розумію.

— Ну, гаразд. А куди я потрапив, ти скажеш?

— Ви на Центральному майдані імені “Адама”, мій володарю.

— Стривай. Подробиці потім. Які загальні координати?

— Ви в раю, мій володарю, на планеті Кібертонія.

Овва, здається, неабияк пощастило!

— Скажи, а ти часом не янгол?

— Я ваш покірний слуга, мій володарю, — без тіні усмішки мовив робот.

Я зіскочив униз, і тієї ж миті з провулка на майдан м’яко викотила валка рожевих атомокарів вишуканої форми. Один, два, три… дванадцять. Загальмували біля капсули, зупинилися. З переднього поволеньки виліз опецькуватий чорнявий здоровань, наділений чималеньким животом і бульбуватим червоно-сизим носом. Такі сотнями барложаться влітку на київських пляжах. Вони завжди дратують мене, бо тільки намацаєш видошукачем струнку жіночу фігуру, як неодмінно випнеться на передній план отакий пузанько. Але ж наші товстуни навіть на пляжі