Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

Молоде подружжя вислали в лепрозорій з інших міркувань. Молодята надто довго жили разом, не хотіли розлучатись. Одне слово, то були прихильники міцної сім’ї.

Я доклав чимало зусиль, аби дещо з’ясувати з допомогою цих милих, привітних вигнанців. Марно — майже нічого не взнав.

Найбільше цікавило, звідки кібертоиці беруть їжу. Ставив питання в кільканадцяти варіантах, але в кожному випадку мав невтішну відповідь. Наводжу тут протокол допиту, який я вчинив учора Гомо.

“Я. Гомо, звідки ви берете їжу?

ГОМО. Нам привозять її на гелікоптері. До нас приходять з лісу корови, ми доїмо їх.

Я. Гаразд. А гелікоптер де бере їжу?

ГОМО. В автоматах.

Я. А в автоматах звідки вона береться?

ГЛМО. Її кладуть туди роботи.

Я. А роботи де її беруть?

ГОМО. Це їхня справа. Не знаю”.

У лепрозорії звернув увагу на ще одну промовисту подробицю. Будиночки освітлювалися електрикою, та скільки не нишпорив, ніяких дротів, що вели б від будиночків до джерела енергії, не виявив. Проводка від лампочок тяглася просто на дахи до невеликих ящиків з’довгими антенами. Отже, енергія передається на відстані і без дротів. Але звідки? Десь же мусять бути хай найдосконаліші енергетичні установки! Хтось та повинен коригувати роботу і енергетичних установок, і пунктів харчування, і транспорту. Роботи явно не здатні на це. Та й Чудотворець Дванадцятий, вождь племені, теж мало скидається на технократа. Може, загадковий Кібер з усім цим справляється?

Мені хотілося з’ясувати також, як все-таки кібертонцї можуть жити без одягу. Справа, зрештою, не в етиці. Як вони переносять холод?

— Гомо, — запитав я після невдалого допиту, — у вас зима буває?

— Зима? — Він болісно наморщив лоб.

— Ну, коли сонце не гріє, коли холодно…

— Ні, - похитав головою Гомо. — Я чув, колись було таке. Давно-давно. Тепер у нас завжди однаково. Отак, як і зараз.

Штучний клімат.

Не знаю, чи вдасться скласти собі хоч більш-менш повне уявлення про Кібертонію… І чи придадуться комусь мої дослідження? Якщо сидітиму в цій глушині, хто знайде? Чи вціліє капсула там, на Центральному майдані?

...Прожив у лепрозорії шість днів. Молодець Гомо! Боявся, що вухо відпаде, — проколюючи його, вніс інфекцію. Розпухло, загноїлося, боліло нестерпно. Гомо відварив якусь траву, кілька разів обмив мені вухо. Відразу полегшало.

Хоч і дуже приємна компанія, а треба було щось робити. Ніхто не збирався випускати мене. Але ж ніхто й не тримав, Іди собі на всі чотири сторони. Обрав ту, звідки через день з’являвся гелікоптер з свіжими продуктами. А з’являвся він зі сходу. Значить, десь там і має бути столиця. Вранці склав у торбину харчі, розпрощався з гостинними вигнанцями з раю і рушив.

Відразу зрозумів, як важко тут мандрувати. Вже за струмком почалися непролазні хащі. Могутні дуби, стрункі сосни чергувалися з дивовижними породами дерев, чагарників, густо переплетених чіпкими ліанами. На деяких галявинах трава сягала людського зросту. Йшов, орієнтуючись по сонцю. Спочатку здригався при найменшому шелесті. Боявся зустрічі з дикими звірами. Зі мною ж ніякої зброї, навіть ножа нема. Та стрічалися тільки свійські тварини — кози, свині, собаки, коти і кішки… У верховітті — голуби, канарки, папуги.

Надвечір присів біля невеличкого струмка попоїсти, перепочити. Їв, запиваючи прозорою водою. Прикидав, скільки кілометрів пройшов. Не більше чотирьох. А гелікоптер летів до лепрозорію годин зо дві і швидкість мав дай боже. За таких темпів не скоро доберуся. І що їстиму? На самих ягідках довго не протягнеш.

Так і сидів би в роздумах, якби не долинув здалеку загрозливий тріск гілляччя. Щось наближалося. Роздумувати не було коли. Схопився на ноги і чимдуж подався в хащі. Плутався в заростях, падав, зводився. Тупіт позаду то стихав, відстаючи, то знову наростав. Вже зовсім стемніло, коли вискочив на берег широкої мілкої річки. Кинувся у воду й побрів. У мозку гарячково стукотіло; “Може, втратять слід, може, втратять…”

Дістався берега, впав у густу траву, і незабаром втома взяла своє — сон скував повіки.

Десь під ранок приверзлося, ніби продираюсь густим лісом, а за мною женуться три чорти. З ротів у них виривається полум’я, з очей так і сипле іскрами. Ось-ось наздоженуть. Один вже зовсім близько. Довжелезною кочергою він перечіплює мене за ноги. Спотикаючись, падаю. Чорт підходить, перевертає з живота на спину і переможно реве. Хочу крикнути — і не можу. Чорт вистромив довгий, розпечений до червоного язик і облизує мені обличчя…

Хрипко скрикнув і проснувся. Ще не відкривши очей, переконався: квадратні кубрики хмеленції перевищують кубічні квандрики конгруенції. Щось таки облизує мене гарячим шорстким язиком. Хай жере. Немає сили подивитися смерті у вічі. Ще один язик лизнув, потім ще один. Наче тернуло гарячими віхтями по грудях, по животі. Ага, сагючистка… Лежав із заплющеними очима, доки те щось дихнуло гаряче просто в обличчя, доки не розляглося над самим вухом жалібно і протяжно: “Му-у-у…”

Наважився розплющити повіки. Кружком наді мною, нахиливши голови, стояли три звичайнісінькі корови. Неподалік мирно пощипував траву вгодований бугай. Біля нього вибрикувало симпатичне, з білою зірочкою на лобі теля.

Підвівся, очманіло протер очі, полегшено зітхнув:

— Ну, рябі, чого вам?

Рябі терлися об мене шиями і пускали з ротів густу слину. Бугай зміряв мене сумирним поглядом.

Я поплескав рябих і пішов до річки вмиватись. Корови й на крок не відставали. Тут мені впали в око їхні тугі, набряклі вим’я. З дійок капало молоко.

Он воно що! Просять видоїти. Теля не може впоратися з трьома. Ну що ж, спробую видоїти, хоча в доярах не доводилося ходити. Присів біля однієї корови, надавив пальцями дійки — тугі цівки так і бризнули… Чи варто говорити про те, що я добре поснідав?

Рушив, а слідом пішла череда. Хай