Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
Сережка — після того, як я гарненько пригостив її каменюкою, — не заважала й не дратувала. Вмовкла нарешті. З цього зробив висновок, що й найбезвідмовнішу, найдосконалішу техніку при бажанні можна прикінчити.
Надвечір зашуміли над лісом гелікоптери. Вони з’явилися несподівано. Кружляли низько, поблискуючи оптичними приладами. Погоня.
Ат! Хай собі кружляють. Згори помітити нас не так легко. Про всяк випадок наламав гілля і сплів маскхалат.
Вранці наступного дня караван вийшов до залізничної колії. Про те, що тут колись пролягала залізниця, свідчили засипані землею, порослі травою і чагарником шпали, уламки іржавих рейок. Насипом йти все ж набагато легше, і я погнав череду по шпалах. Якщо з’являться гелікоптери, до зеленого прикриття рукою подати.
Не встигли ми пройти кілька кілометрів, як ліс почав рідшати. Насип пішов униз, і там, в долині, під промінням гарячого сонця зблиснуло синім полум’ям величезне озеро. На його березі височіла споруда з бетону і скла. Над нею стриміли чотири труби. Не звичайні димові, ні, а дуже схожі на збільшені грамофонні труби.
Зупинив череду на узліссі, прислухався. В споруді щось дзенькало, шуміло. Обережно зійшов на берег. Товсті прозорі труби вели від будинку до озера. По них з шумом йшла вода. Джерелаті труби на даху аж вібрували, з шумом всмоктуючи повітря. Що за підприємство? Переливають з пустого в порожнє? Чи утрамбовують повітря?
Надворі нікого не видно. Насмілився — і шаснув ближче. Крізь скляні стіни було видно чудернацькі блискучі агрегати. Біля них походжали роботи. Обійшов споруду. На протилежному боці її натрапив на конвейєр. Він вибігав з підприємства і нескінченною стрічкою поспішав на схід. На конвейєрі лежали пакунки в цупкій обгортці. Крізь неї просвічувала світло-сіра маса. Вже збирався зайти в приміщення, як позаду замукала моя худоба. Ні, від неї так просто не відкараскаєшся.
Довго не роздумуючи, стрибнув на конвейєр. Він швидко поніс мене на схід. Моя череда деякий час бігла поруч, та незабаром все ж відстала, не витримала темпу. Даруйте мені, рябі, але не для того я вирушив у космос, щоб перекваліфікуватися на дояра.
Поклав під голову один з пакунків, розлігся. Милувався навколишніми краєвидами. Ліворуч і праворуч мелькали озера, гаї. Ось конвейєр прошумів високо над річкою, ось зліва розкинулося напівзруйноване місто. Ще одне, іще. Ніде жодної живої душі, ніяких ознак життя. Під монотонний перестук солодко задрімав.
Прокинувся від шаленого вітру. Спросоння вхопився за край конвейєра, боячись, аби не здуло додолу, і тут: же помітив: низько наді мною висить гелікоптер.
Пілот-робот спустив з кабіни мотузяну драбинку і помахав рукою — вилазь, мовляв. Тверезо зважив свої можливості. Прийшов до висновку: нікуди не втечеш від кібертонців. Не сидіти ж в лісі вічність. Не збираюся ж я пасти їм напівздичавілих корів. Слухняно подряпався вгору. Робот зачинив за мною дверцята і чемно попросив сісти.
— Куди мене везуть?
Робот побожно приклав палець до рота:
— До всемогутнього Кібера, мій володарю.
Не минуло й години, як гелікоптер сів на дах будинку біля величезного водоймища. Тільки-но ступив на дах, як залунала мелодія гімну. Я приліг, а до мене, чітко крокуючи, підійшов двійник Чудотворця Дванадцятого і відрапортував:
— Поздоровляю з прибуттям у володіння всемогутнього, наймудрішого Кібера. Кібер готовий прийняти вас, мій володарю.
Він запропонував мені пройти вздовж почесної варти. Озброєні роботи, вишикувані в дві шеренги, проводжали мене ідеально синхронним поворотом голів, а потім гримнули:
— Уря! Уря! Уря!
Стелять м’яко…
Кинув оком навколо, щоб хоч сяк-так зорієнтуватися, але нічого особливого не помітив. Бетонована дорога, плетиво антен, на обрії — вежі столиці. Тим часом двійник вождя запропонував підійти до сходів, що вели вниз.
Ми спустилися на верхній поверх і пішли коридором. Підлога вистелена м’яким килимом, всього-на-всього одні двері. Біля них виструнчилися, тримаючи зброю на грудях, два роботи. Ого, охорона в нього, видно, чимала. Навіщо вона за такого одностайного обожнювання? Невідомо.
Двійник залишив мене біля дверей.
Нерішуче переступив поріг і опинився у просторому залі. Посеред залу підлога ввігнулася під вагою велетенського рожевого куба. Точніше кажучи, це вже я потім побачив, що він рожевий. Коли підійшов до нього і провів пальцем по лицьовому боці. Куб був вкритий товстенним шаром пилюки. Гребнув пилюку долонею — зблиснула літера “К”. Висипав зі своєї саморобної торбинки рештки харчів і заходився ганчіркою витирати далі. За кілька хвилин прочитав: “Кібер Перший — “Адам”. Що за ідіотські жарти? Хтозна-звідки перли на гелікоптері, так врочисто прийняли… І все заради того, щоб я стовбичив перед оцим запилюженим одороблом? Може, воно й справді електронна машина. Але ж якої застарілої конструкції! І схоже на те, що вже давно-давно не діє.
Я грюкнув кулаком по одороблу і гукнув:
— Гей, хто в лісі, озовися!
Нутрощі куба озвалися різноголосим бреньканням, дзенькотом, скреготом, — ніби старе пошарпане піаніно. Завмерли різноголосі звуки, осіла хмара куряви — і знову мертва тиша. Тьху, та й годі! Припав вухом до куба — ані гу-гу.
Обійшов навколо “Адама” і переконався, що це таки небіжчик. Тут і там стирчить обрізаний кабель… Помітив ще одні двері. У сусідньому залі теж майже такої величини запилюжений куб. У третьому — менший, у четвертому — ще менший, на підставці, у п’ятому — зовсім маленький, на вищій підставці.
Відчинив двері шостого залу. Тут було чисто. Біля самих дверей стояв довжелезний полірований стіл, густо обставлений стільцями. Перпендикулярно до нього, утворюючи літеру “Т”, - ще один стіл. Біля нього на золотому постаменті височить маленький-малесенький рожевий
