Двір Хаосу - Роджер Желязни

Рендом встав.

— Про цю альтернативу я не подумав. Підемо зараз зі мною, а? — попросив він. — Ти був тут весь ранок.

— Гаразд, — я піднявся на ноги, пристебнув Грейсвандір. — У будь-якому випадку, де Мартін?

— Я залишив його на першому поверсі. Він розмовляв з Жераром.

— Тоді він в хороших руках. Жерар залишиться тут або повернеться до флоту?

— Не знаю. Він своїх наказів не обговорює.

Ми залишили приміщення і попрямували до сходів. По дорозі вниз я почув звідти галас якоїсь дрібної метушні і прискорив крок.

Подивившись через перила, я побачив натовп стражників біля входу в тронний зал, разом з масивною фігурою Жерара. Всі вони стояли спиною до нас. Через останні сходинки я перестрибнув. Рендом трохи відстав від мене.

Я проштовхався наперед.

— Жерар, що відбувається? — Запитав я.

— Щоб мене, якщо я знаю, — відповів він. — Подивися сам, але входу тут немає.

Він відсунувся убік, і я зробив крок вперед. Потім другий. І ось тут воно і було. Враження було таке, ніби я штовхався в трохи пружну, абсолютно невидиму стіну. За нею — видовище, що сплело воєдино мою пам'ять і почуття. Я застиг, так як страх схопив мене за шию, стиснув мені руки. А це, між іншим, справа нелегка.

Мартін, усміхаючись, усе ще тримав карту в лівій руці, а Бенедикт, явно недавно викликаний, стояв перед ним. Дівчина була поблизу, на підвищенні, поруч з троном, обличчям не до нас. Обидва чоловіки, схоже, розмовляли. Але я не міг почути слів. Нарешті, Бенедикт повернувся і, здавалося, звернувся до дівчини. Через деякий час вона, схоже, відповіла йому. Мартін перемістився наліво від неї. Поки вона говорила, Бенедикт піднявся на поміст. Тоді я зміг побачити її обличчя. Розмова тривала.

— Ця дівчина виглядає дещо знайомою, — сказав Жерар, який висунувся вперед і стояв тепер поруч зі мною.

— Ти міг її мигцем бачити, коли вона проскочила повз нас, — повідомив я йому. — У день смерті Еріка. Це Дара.

Я почув, що викликав перерву у його дихані.

— Дара! — Вигукнув він. — Значить, ти… — Голос його розтанув.

— Я не брехав, — підтвердив я. — Вона справжня.

— Мартін! — Крикнув Рендом, який підійшов до мене праворуч. — Мартін! Що відбувається?

Відповіді не було.

— Я не думаю, що він може тебе чути, — сказав Жерар. — Цей бар'єр, здається, повністю відрізає нас.

Рендом, напружившись, натиснув вперед. Руки його впиралися в щось невидиме… Він запропонував:

— Давайте разом штовхнемо його.

Так що, я спробував ще раз. Жерар теж кинув свою вагу на невидиму стіну. Після півхвилини напруження, без всякого успіху, я відступив.

— Без толку, — сказав я. — Ми не можемо його зрушити.

— Що це за клята штука? — Запитав Рендом. — Що нас тут тримає?

Що нас тут тримає — у мене було передчуття. Тільки воно, проте, стосувалося лише того, що могло відбутися. І тільки через дежа вю <Буквально — вже бачив. У психології — явище помилкової пам'яті> характер всієї сцени. Тепер, однак… Тепер я схопився рукою за піхви — впевнитися, що Грейсвандір все ще висіла у мене на боці.

Вона висіла. Тоді як же я міг пояснити присутність своєї, єдиноі у своєму роді, шпаги, з її видимим всім візерунком на клинку, яка зависла там, де вона раптом з'явилася, без підтримки, в повітрі перед троном, ледь торкаючись вістрям горла Дари?

Ніяк.

Але це було занадто схоже на те, що трапилося тієї ночі, в місті снів на небі Тир-на-Нготі, щоб бути збігом. Тут не було ніяких орнаментів — темряви, збентеження, різких напівтонів, випробовуваних мною почуттів.

І все ж сцена була багато в чому поставлена так само, як і тієї ночі. Вона була дуже схожою. Але не точно такою ж. Бенедикт стояв не зовсім на місці — трохи далі назад. І поза його була іншою. Хоча я не міг прочитати по її губах, я хотів знати, чи задавала Дара ті ж дивні питання. Я в цьому сумнівався.

Сцена — схожа, і все ж не схожа на пережиту мною — ймовірно, була повторена в іншому місці; тобто — якщо тут взагалі був якийсь зв'язок — з впливом у той час на мій розум сил Тир-на-Нгота.

— Корвін, — сказав Рендом. — Там, перед нею, схоже, висить твоя Грейсвандір.

— Так, схоже, це правда. — Погодився я. — Але, як бачиш, моя шпага при мені.

— Але ж не може бути інша точно такою ж… так адже? Ти знаєш, що відбувається?

— Починаю відчувати, ніби можу і знати, — сказав я. — Що б там не було, я безсилий зупинити це.

Шпага Бенедикта раптом вивільнилася з піхов і схопилася з іншою, настільки схожою на мою власну. Через мить вона боролася з невидимим супротивником.

— Вріж йому, Бенедикт! — Крикнув Рендом.

— Це марно, — сказав я. — Він буде обеззброєний.

— Звідки ти знаєш? — Запитав Жерар.

— Якимось чином це я там борюся з ним, — сказав я. — Це той кінець мого сну в Тир-на-Нгот. Не знаю, як він це влаштував, але це — ціна, заплачена батьком за володінням Каменем Правосуддя.

— Не встигаю за твоєю думкою, — сказав він.

Я похитав головою.

— Я не вдаю, ніби розумію, як це було зроблено, — пояснив я йому. — Але ми не зможемо увійти, поки із зали не зникнуть два предмети.

— Які два предмети?

— Просто стеж.

Шпага Бенедикта змінила руку, і його блискучий протез метнувся вперед і закріпився на якійсь невидимій мішені. Дві шпаги парирували друг одного, зчепилися, натиснули. Їх вістря рушили до стелі.

Права рука Бенедикта продовжувала стискатися.

Раптово Грейсвандір вивільнилася і рушила повз руку.

Вона завдала прекрасний удар по правій руці Бенедикта, в місце, де з нею поєднувалася металева частина.

Бенедикт змістився, і на кілька хвилин дію було закрито від нашого огляду.

Потім поле зору знову розчистилося, коли Бенедикт, повернувшись, впав на коліно.

Він стискав обрубок своєї руки.

Механічна рука висіла в повітрі поряд з Грейсвандір. Вона рухалася геть від Бенедикта і опускалася, так само, як і шпага.

Коли обидва предмети досягли підлоги, вони не вдарилися об неї, а пройшли крізь неї, зникаючи з нашого виду.

Я нахилився вперед і, відновивши рівновагу, рушив до залу.

Бар'єр пропав.

Мартін і Дара дісталися до Бенедикта раніше нас.

Дара вже відірвала смугу від свого плаща і бинтувала обрубок руки Бенедикта, коли туди прибігли Жерар, Рендом і я.

Рендом схопив