Двір Хаосу - Роджер Желязни
Дорога звужувалася, звужувалася… Я майже міг торкнутися будь-якої зі стін. Їх вершини вже зійшлися. Я скакав по темному тунелю, сповільнюючи хід, коли він темнів… Спалахнувши, виникали фосфоресціюючі візерунки. Вітер видавав протяжний звук.
Швидше назовні!
Світло від стін засліплювало і всюди навколо нас піднялися гігантські кристали. Ми проїхали мимо, слідуючи вгору по стежці, що вела геть з цього району і через серію мшистих лощин, де лежали нерухомі, немов зелене скло, маленькі, зовсім круглі озерця.
Перед нами з'явилася висока папороть і ми проклали собі дорогу крізь неї. Я почув віддалений шум.
Повертаємо… Кроком… Папороть тепер червона. ширше, нижче… за ним розовіюча ввечері величезна рівнина…
Вперед по блідій стежці… запах свіжої землі… Далеко попереду — гори і темні хмари… Наплив зірок зліва від мене… Швидкі бризки вологи. У небі скаче блакитний місяць. Мерехтіння серед темних мас… Спогад і гуркітливий шум… Запах грози і порив вітру…
Сильний вітер… Хмари застеляють зірки…
Яскрава вилка пронизує розбите дерево праворуч від мене, перетворюючи його в полум'я… Відчуття свербіжу… Запах озону… Шар води на мені… Ряд вогнів ліворуч від мене…
Брязкіт по вуличній бруківці… Наближається дивна машина… Циліндрична, хукаюча… Ми уникаємо один одного… Мене переслідує крик… В освітленому вікні обличчя дитини… Брязкіт… Плескіт… Фасади магазинів і будинків… Починається дощ, завмирає, зникає… Підводиться туман, затримується, густіє, пронизується перлинами зростаючого світла ліворуч від мене…
Місцевість пом'якшується, стає червоною… Світло в туманній імлі робиться яскравіше… Новий вітер ззаду, потепління… Повітря розламується…
Блідо-лілове небо… Помаранчеве сонце мчить до полудня…
Здригання! Річ не мною створена, абсолютно непередбачена… Земля під ногами рухається, але справа не тільки в цьому.
Нове небо, нове сонце, іржава пустеля, де я тільки що опинився — всі вони розширюються і стискуються, тануть і повертаються. Доноситься тріск, і при кожному таненні ми з Зіркою опиняємося на самоті, серед білого ніщо — персонажі без декорацій.
Ми ступаємо по нічому. Світло ллється звідусіль і висвітлює тільки нас. Мої вуха заповнює постійний тріск, ніби почався весняний льодохід на російській річці, поряд з якою я одного разу проїжджав. Зірка, яка пройшла багато Відображень, видає переляканий звук.
Я озираюся довкола. З'являються розпливчасті обриси, прояснюються, стають чіткими. Моє оточення відновилося, хоча судячи з його вигляду дещо змито. Зі світу забрали якийсь шматочок.
Ми робимо гак, їдучи до невисокого пагорба, піднімаємося на нього, зупиняємося, нарешті, на його вершині.
Чорна Дорога. Вона, здається, теж змінила своє єство — але навіть більше, ніж все інше. Вона рябить під моїм поглядом, здається майже хвилеподібною, коли я стежу. Тріск продовжується, стає голоснішим…
З півночі приходить вітер, спершу м'який, але наростаючий по силі. Подивившись в тому напрямку, я бачу утворену масу темних хмар.
Я знаю, що повинен гнати, як ніколи не гнав раніше. Крайнощі руйнування і творення відбуваються в місці мною пройденому — коли? Не має значення. Хвилі рухалися з Амбера, і це теж могло зникнути — а разом з ним і я. Якщо батько не зможе все знову зібрати? Я труснув повідком. Ми поскакали на південь.
Рівнина… Дерева… Кілька розбитих будівель… Швидше… Дим легкої пожежі… Стіна полум'я… Зникла… Жовте небо… Сині хмари… Пролітає армада дирижаблів… Швидше…
Сонце падає немов шматок розпеченого заліза у відро з водою, зірки стають смужками… Блідий світло на прямій стежці… Звуки змінюють тон від темних плям, виття… Світло стає яскравішим, перспектива туманнішою… Сіре, праворуч від мене, зліва… Тепер яскравіше… Перед моїми очима нічого немає, крім стежки, по якій скачу… Виття зростає до вереску… Форми стикаються. Ми скачемо по тунелю Відображення… Воно починає обертатися…
Поворот, поворот… Тільки дорога реальна… Світи йдуть… Я звільнив своє управління навколишнім оточенням і скачу тепер під напором самої енергії, націленої тільки на те, щоб видалити мене від Амбера і жбурнути до Хаосу. На мене тисне вітер, а в вухах моїх крик… Ніколи раніше я не доводив свою владу над відображенням до межі… Тунель стає гладким і безшовним, як скло… Я відчуваю, що скачу в вихор, вир, серце торнадо… Зірка і я залиті потом… Мною опановує дике відчуття втечі, немов мене переслідують… Дорога зробилася абстрактною… В очах у мене різь, коли я намагаюся зморгнути піт… Я не можу так довго скакати… Виникає біль в основі мого черепа…
Я м'яко натягую поводи і Зірка починає сповільнювати свій біг… Стіни мого тунелю з світла стають зернистими… Швидше, плями сірого, чорного, білого, одноманітність відтінків… Коричневе… Трохи блакитного… Зелене… Виття, гул, гуркіт… Тане… Вітер слабкіший… Силуети з'являються і зникають…
Все повільніше і повільніше…
Немає ніякої стежки. Я скачу по мшистій землі. Небо — блакитне. Хмари — білі. У мене сильно паморочиться голова. Я натягую поводи.
Я був вражений, коли опустив погляд. Я стояв на краю іграшкового села. Будинки, які я міг би помістити на долоні, мініатюрні дороги, повзучі по них крихітні машини…
Я озирнувся назад. Ми розчавили безліч цих дрібних жител. Я оглянувся навколо. Зліва їх було менше. Я обережно повів Зірку в цьому напрямку і продовжував рухатися, поки ми не покинули цього місця. Я відчував себе погано через це — щоб це не було — хто б тут не мешкав. Але я нічого не міг вдіяти.
Я знову рушив, проходячи через Відображення, поки не вийшов до того, що здавалося покинутим кар'єром, під зеленуватим небом. Тут я відчув себе важчим. Я спішився, напився, пройшовся трохи пішки.
Я глибоко зітхнув в оточуючому мене вологому повітрі. Я був тепер далеко від Амбера, так далеко, як тільки можна за цей час, на шляху до Хаосу. Я рідко раніше заїжджав так далеко.
Хоча я вибрав це місце для привалу, тому що воно представляло собою щось найбільш близьке до нормальності, за яку я міг вчепитися, зміни скоро будуть ставати все більш і більш радикальними.
Я розминав затерплі м'язи, коли почув високо над собою в повітрі вереск.
Я підняв погляд і побачив темний силует, який знижувався. Грейсвандір рефлекторно опинилася в моїй руці. Але коли він опустився, світло впало на нього під належним кутом, і крилатий силует зайнявся вогнем.
Мій знайомий птах покружляв, покружляв і опустилася на мою витягнуту руку. Ці лякаючі очі дивилися на мене з дивною розумністю, але я не приділив їм уваги, як міг би зробити в іншому випадку. Замість цього я
