Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник
Одного дня Вайвасвата вирішив вийти в місто Золотих Воріт, скориставшись дозволом Маруіри і знаком, який вона подарувала йому в останній вечір. Він позрізував зів’ялі квіти на кущах, полив зелені трави, спрямовуючи на них потужний струмінь води з водограю. Потім, склавши свої робочі речі біля хатини, хутко вмився, надів чисту сорочку, на неї білу туніку, підперезався барвистим широким поясом. З тривогою рушив до палацової стіни.
Вузькою стежиною, поміж гігантів дерев, добрався до великих похмурих воріт, окованих масивними бронзовими плитами, облямованими темним золотом. На обох половинках Пір’ястий Змій пожирав серце Лебедя. Вайвасвата задивився на зловісне зображення. Що означає воно? Чому Чорний Володар взяв собі такий страшний символ?
— Хто і куди? — прозвучав скрипучий металевий голос.
Вайвасвата здригнувся. На нього дивилися байдужі холодні очі вартового. Бліде обличчя не мало зморщок, жодного почуття не відбивалося на ньому.
Юнак простяг руку. На пальці в нього було кільце із знаком. Той самий Пір’ястий Змій. Погляд вартового на хвильку зупинився на кільці. В зіницях блиснули червоні вогники. І знову пролупав байдужий голос:
— Ім’ям Володаря Ранатаки — проходь. Заскреготали велетенські двері, поволі розчинилися.
Вайвасвата подивився на вартового. Той байдуже одвернувся. Юнак хутко минув ворота. Опинився на березі широкого й глибокого каналу. Похмурий палац лишився позаду, а перед ним, за смугами пальм і кедрів, глухо шумів город Золотих Воріт. У жаркому голубому мареві бовваніли шпилі високих будівель, виблискували золотом сферичні бані храмів.
Вайвасвата глибоко зітхнув, оглянувся. Нема людей, нема наглядачів. Ніхто не пішов за ним. На пальці — знак Володаря. Можна пройти до моря, надибати човен. А потім — в океан! Додому, до Анури, до Діавари! Боги, як чудово! Знову випливати з батьком на морський простір, ловити рибу, слухати древні мудрі перекази, дивитися ввечері на грайливе багаття. Забути про те, що сталося! Забути муки… То був сон…
Сон? Вайвасвата застогнав од душевного болю. Ні, не сон! Не привиділось йому жахливе рабство, кривава праця, смерть Соата. Не привиділась ніжна Маруіра… Не почулися уві сні таємничі легенди про минуле Землі, про планетні круги, про нестримний потік народів до невидимої мети. Треба змусити себе прийняти новий шлях! Треба стримати бажання серця! Пізнати до глибин життя, сприйняти мудрість минулого. Мати передавала дивовижні слова служителя Сонця, що присвятив його, Вайвасвату, вогню: «Хай не боїться смерті! Хай не боїться нічого! Хай іде, як стріла в польоті!»
Як стріла в польоті! Вайвасвата радісно напружився. Чому так сказано? Дивно й просто. Хто був той жрець? Звідки він знав майбуття Вайвасвати?
Треба шукати! Шукати… Тільки хто поведе його? Маруіра? Донька Володаря? Таємнича й хвилююча. Вона сама ще дитина. І потім — хто він для неї? Якою силою можна з’єднати їх, таких різних і далеких?
Зненацька роздуми Вайвасвати перервало дивне відчуття. Йому здалося, що потужний вогняний струмінь пронизав його з голови до ніг. Затріпотіли груди, схвильовано забилося серце. Юнак остовпів. Дивився в небо, нічого не розуміючи, не в силі зрушити з місця. Тільки десь в глибині єства пульсувала, вирувала радість. Гаряча хвиля прокотилася, щезла, і почулися йому слова — чи то в серці, чи то в просторі:
— Народжений вогнем — служи вогню. У серці — правда. Знак тобі — блискавиця.
Вайвасвата, ще не в змозі отямитися, оглянувся. Хто це сказав? Нема нікого. Безлюдна дорога, спокійно плине зеленкувата вода в каналі, шелестять дерева. Чари! Чари…
«Народжений вогнем — служи вогню…» Що це означає? Він любить вогонь, його чистоту. Може, бути чистим, гарячим? Вайвасвата приймає такий заповіт незримого друга. «У серці — правда!» Невже так просто? І справді, серце наше завжди знає, що добре й що погано! «Знак тобі — блискавиця!» Незрозуміло. Треба ждати! Ждати й терпляче йти далі й далі в життя. «Я вдячний тобі, невидимий друже, хто б ти не був!»
Прояснений, радісний, Вайвасвата рушив далі, вздовж каналу. Незабаром він опинився біля широкого мосту, змурованого з чорних скель, що вів на той бік каналу. Біля нього стояло ще два вартових у чорних кольчугах, з тяжкими мечами й довгими списами. Вони, на відміну від попереднього вартового, з цікавістю оглянули могутню постать Вайвасвати, Один з них запитав:
— Знак є?
— Є, — сказав Вайвасвата, показуючи кільце.
— Щось я вперше тебе бачу.
— Працюю в саду господині…
Пощастило ж тобі, — всміхнувся вартовий. — Спочивай досхочу. Дерева самі ростуть…
— Не заздри чужому щастю, — похмуро озвався другий вартовий. — А то й своє, куце, втратиш!
— І то правда, — позіхнув перший. — Проходь, хлопче…
Вайвасвата пішов по широкій кам’янистій дорозі, зацікавлено оглядаючись навколо. Все було дивно, незвично, хвилююче. І прохолодні канали з кришталево-зеленою глибінню, і дороги, викладені старезними плитами, і чорні вартові, грізно озброєні, але такі добродушні зблизька. Чим вони відрізняються від того вартового, що випускав його з палацу? Певне, живим поглядом, простим словом, чимось людським… Хто ж тоді той, перший вартовий? Чому такий байдужий погляд в нього, дивні вогні в зіницях, непорушне обличчя? Все навкруги сповнене таємниць.
Вайвасвата минув ще один канал, перейшов крутий міст, що дугою навис над водами. Посилився шум, чути крики людей, рев корів, іржання коней. Широким шляхом плине юрба. Діти, жінки, чоловіки, вояки, вершники, піші, на важких колимагах. Незліченний потік розмаїтих облич. Чорні, білі, жовті, червоні люди! Як багато їх! Які вони різні! Боги, він і не знав, що на землі так багато людей! Куди вони прямують, чого бажають, що шукають?
Юрба вливається до широченної площі, вихриться, розсипається. Вайвасвата змішався з нею, прислухається, придивляється. Чути незрозумілий говір, лайку, регіт, високі пронизливі крики жебраків.
— Залишайте, залишайте золото й срібло мені! Полегшіть свій земний шлях! Ви матимете подвійну радість: допоможете бідному і скинете зайвий вантаж, щоб легко перейти до країни предків! Залишайте, залишайте грішний тягар!
— Допоможіть безногому моряку! Зупиніться на хвильку!
