Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
Джек теж «захворів». Він зник на два тижні разом зі своєю подружкою. Обидва з’явилися похмурі й злі. Клере відразу ж потягла нещасного до психіатра. Я підозрюю, що цей придурок літав з нею на Землю й примушував купатися вночі. Але таких ночей там більше нема! Ми обидва бачили голографію й обидва з’їхали з глузду.
І ще в мене з’явилися бридкі думки. Нікель і титан — це, зрозуміло надчудово. Просто здорово. Але навіщо все це, якщо ніколи не повториться місячна ніч нікому більше не усміхнеться Селена…
Олександр Ємченко
ЗМІЯ ІЛЮЗІЇ
Фантастичне оповідання
— Це вам, — літнього віку службовець, одягнутий у довгий білий хітон, подав астрофізику Міняйленку телефонограму, прийняту по космічному зв’язку. — Знаючи про ваш статус, — продовжив він, — ми не хотіли вас турбувати, але з Церери наполягали…
Прочитавши повідомлення, астрофізик поспішив на берег озера.
— Тобі доводилося бувати на другій планеті? — спитав він у геолога Гаха, коли той, прилизуючи неіснуюче на голові волосся, вихопився з басейну-солярію, розташованого на березі африканського озера Вікторія, де вони разом відпочивали після виснажливого рейду на Сатурн.
— На другій планеті? — перепитав геолог, струшуючи із засмаглого тіла краплі води. — Ти маєш на оці Венеру? Там немає чого робити. Спека, як у вулкановій безодні… Планета-лазня, — махнув він рукою, лягаючи на поролоновий матрац.
— Я кажу не про поверхню планети, — уточнив астрофізик, — а про горішні поверхи атмосфери, де триває підготовка до екологічного експерименту.
— Один біс, — зневажливо кинув геолог. — Я не вірю в цей експеримент. Марна вигадка…
До фанатизму залюблений у свій фах, Гах не визнавав ніякої планети, крім тієї, де можна було, длубаючись у її нутрощах, знайти щось коштовне. Венера у цьому плані була для нього неприйнятна. Пекельна планета. Голими руками не візьмеш…
— А наш командир бував на Венері?
— Ти краще запитай, де він не бував, — не дуже охоче відповів Гах. — Будь-яка планета для нього — рідний дім, а скафандр — найулюбленіший одяг. З деякими його атрибутами він і на Землі не розлучається…
По гладенькому плесі басейну пробігли брижі, зняті легким вітерцем. Сонце стояло вже навзаході. Близькі гори кидали на землю довгі тіні.
— Ти ж знаєш, — продовжив Міняйленко, — що космічні польоти для мене новина, тому й цікавлюся…
— А чому тебе зацікавила саме Венера?
— Політ намічається, — тихо мовив астрофізик.
— Політ? — підвів голову геолог. — Який політ — розвідувальний? Там вже немає чого розвідувати…
— Не вгадав… Рятувальний…
— Рятувальний? — Гах рвучко підвівся і запитально подивився на астрофізика. — Чому ж ти мовчиш?
— Я не мовчу, я розповідаю…
— Що ж там коїться?
— Щойно повідомив академік Шафорост з Церери. Він ще там перебуває. Виявляється, п’ята аероплатформа нахромилася на венеріанський стрімчак…
— Ти хочеш сказати, що наштовхнулася на одну з високих гір? — примружив очі Гах. — О, я знаю, які високі гори на другій планеті! Вони сягають увись на десятки кілометрів. І все ж це виключено. Наскільки я знаю, маршрути всіх п’яти платформ, що дрейфують в атмосфері Венери, вже давно добре вивчені й накатані. Зіткнення не могло бути!
— І все ж воно сталося… Чіля робив нештатну корекцію руху і вскочив у халепу.
— Чіля? — мимоволі всміхнувся Гах, згадавши химерне прізвисько давнього друга Симоненка. — Я не знав, що він літає над Венерою. Але ж це досвідчений пілот. Правда, пам’ятаю, він був дещо некерованим…
— У тому й вся біда. У чужому світі зайва ініціатива чи надмірна заповзятість іноді заводить у глухий кут.
— І що ж, платформа пішла на «дно»?..
— Гірше, застряла у глибокій ущелині. Намертво, як у зубах дракона. Фторлоновий купол платформи з людьми і всіма комунікаціями вцілів, а гондола, що утримувала земний острівець у вуглекислій атмосфері планети, продірявлена. Тепер Симоненко не може без сторонньої допомоги видобутися з урвища. Ситуація ускладнюється ще й тим, що катастрофа сталася на затемненому боці, а ти знаєш, які на Венері чорні й довгі ночі…
— Суцільний морок протягом майже двох земних місяців… Не заздрю тим, хто потрапив у пастку. Що говорить наш командир?
— Його теж терміново викликали. Він перебував у Більманському заповіднику, де разом з Поповичем відпочивав на землі своїх предків. Зараз збирає всіх наших, кличе і нас з тобою. Щоб швидше дістатися до Центру космічних польотів, скористаємося трансконтинентальною лінією Африка — Європа.
— На коли призначено збір?
— На післязавтра…
— А де решта наших відпочиває?
— Наскільки мені відомо, астроном Яланський і психолог Тристан забилися аж на Тібет, а планетолог Карпенко, головний енергетик Треба і головний механік Нехайчук облюбували острови Тихого океану. Їм довше добиратися…
Вислухавши астрофізика, геолог розважливо мовив:
— Вибір тихоокеанських островів можна зрозуміти, бо це райські місця. Земля предків, де зупинився наш командир з астробіологом, — це святе діло. Тут і говорити нічого. Озеро Вікторія у розтоках якого ми зупинились, теж престижне місце для відпочинку. А ось чому Яланського і Тристана занесено аж на Тибет, у гірську пустигу — цього я не збагну.
— Кажуть, десь там знаходиться дах світу, — відповів Міняйленко. — Колись на підступах до нього, у гірських храмах, мешкали первосвященики ламаїстської церкви і правителі Тибету. Вони нібито були посланцями неба і тримали зв’язок з далекими світами. Ось астроном та психолог і подалися туди…
— Їм мало реальних космічних польотів?
— Бачиш, ми поки що за межі Сонячної системи не виходимо, а Яланському і
