Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв

Вдень і вночі крізь загратовані віконця підземелля пробивалися відблиски — то криваво-червоні, то їдучо-жовті, а то й сині або яскраво-зелені. Тхнуло звідти сірчаним та смоляним смородом, лунали скрипіння та гуркіт… Десятою стежкою почали обминати люди те місце. Говорили, ще злигався Іван з нечистою силою, занапастив душу…

Та не душу занапастив Іван Чумак, а свою молодість, здоров’я і щастя.

Вечорами приходила Ганка, простягала руки до віконця, благала:

— Івасю, серце моє, кидай усе! Грати іржаві, я сама їх виламаю!.. Втікаймо звідси — куди хочеш, хоч на край світу!

А змучений блідий Іван відповідав, схиливши голову:

— Потерпи, Ганко, потерпи, любко… Небагато лишилося… Куди мені тікати? Од себе не втечеш… Адже я не про пана дбаю, а про народ. Коли-небудь люди спасибі мені скажуть… А так — де я знайду піч скло-варську? Де дістану поташі всякі? Ні, любко, ось побудую я дорогу, дасть нам пан відпускну, та й підемо ми з тобою вільними птицями — будемо вчити людей, як варити легкоплинне й дешеве скло…

Мовчала Ганка на це. Відчувача вона, що не бачити їй ні щастя, ні долі. Йшла додому, до своєї темної убогої хатини, плакала гірко… Котилася сльоза по сльозі, вкривали зморшки обличчя — спочатку дрібні, а згодом і глибокі. В’янула, марніла дівоча краса.

Так минуло дев’ять весен. На десяту ж сказав кінець кінцем Іван Чумак, що знайшов чудесний секрет і готовий братися вже й за дорогу.

Зрадів пан Ліщинський, наказав випустити кріпака з підземелля, — хоч, правда, гайдукам доручив за ним назирати. Проте Іван і без варти нікуди не втік би. Радий-радісінький порався він біля чудної машини: цілий рік удвох з помічником клепав її та виклепував. Була вона розміру надзвичайного і ваги неймовірної — п’ятдесят пар волів насилу тягли!

Поставив Іван на тій машині дві печі з величезними міхами, зажадав найкращого деревного вугілля. Підручні місяців зо два сушили та пересівали пісок і вапно, готували шихту, додаючи в неї якісь відомі тільки Іванові порошки. Нарешті все було готове для спроби.

І ось закрутилися величезні колеса. Од них через важелі, шківи, шестірні передавався рух численним лопаточкам, ручкам та коліщатам. На дорогу, на товстий шар сухого розжареного піску почала лягати темно-червона смуга скла. Курився димок, шипіли краплинки вологи. Гарячою доріжкою позад машини котився важкий чавунний вал з написом: “Його ясновельможності графа Юзефа Ліщинського дорога”. А за валом з дірчастої труби дрібним дощиком сіялася якась яскраво-зелена рідина.

Тужавіючи, скло бралося тонісінькою плівкою напрочуд гарного малюнка. Ніжні, невловимі переходи відтінків найяскравіших кольорів мінилися один по одному. Тільки-но ворухнешся — ту ж мить якась яскраво-голуба, немов павине вічко, пляма починала розпливатися, рожевішати, перетворюючись на залиту ранковими променями сонця хмаринку. Потім танула й вона, а натомість виникав моріжок луків край води. І знову змінювалися колір і форма плям, і це було прекрасно!

Як зачарований, стояв Іван перед райдужною стежкою. “Дивіться, дивіться!” — кричав до селян, що зібралися довкола. Але у відповідь йому — ні пари з уст. Кріпаки позирали спідлоба похмуро й вороже; вдягнуті вони були в злиденне дрантя, виснажені, худі.

І тут уперше Іван Чумак поглянув на своїх односельчан з тривогою. Він усе своє життя прагнув зробити людям добро. Хай оце скло ще дорогувате, але ж секрет уже розкрито! Скоро, скоро в селянських хатинах засяють великі прозорі вікна, а по всій Україні простеляться кришталеві дороги… То чому ж не радіють люди? Все ще не вірять?

— Дивіться! — Іван підняв важкий молот, розмахнувся ним і гримнув по скляній стежці. Люди кинулися врозтіч, але скло навіть не тріснуло.

— Ну, тепер бачите, яка дорога вийшла?

— Бачимо, — похмуро озвався один із кріпаків. — Цей квас — не про нас… А ти ось не бачиш, що заради твоєї дороги на панщину стали гонити і в божу неділю! Ти гадаєш, це… — він штовхнув барильце з поташем, — не нам одробляти? Та з нас за кожен цаль твоєї дороги сім шкур здеруть та ще й м’яса одбатують! Ех, ти!

Чоловік махнув рукою та й пішов. А решта кріпаків заговорили всі разом:

— Що правда, то правда!

— Жили усі повисотували!

— У нас діти з голоду мруть, а тут — дороги!

— І в неділю на панщину! Помолитися не дають!

— Та замовкніть лишень! Іван тепер — пан! Скаже, так засічуть на стайні!

Іван стояв мовчки, схиливши голову. Заглиблений у свою мрію, він досі не задумувався над тим, що народилася вона занадто рано і не дасть людям нічого, крім лиха.

Згадувалися тепер Іванові події, що пропливали раніше повз його як щось неминуче й одвічне: знущання з кріпаків, продаж поштучно, немов худобу, страшна рекрутчина, жорстока сваволя панів і підпанків. Того дня йому полуда спала з очей. Він стояв, дивився у простір і тільки шепотів: “А що ж робити?.. Що ж робити?”

А машина, підтягувана товстезними линвами численних коловоротів, повільно сунула вперед, і видавалося: нема сили, яка могла б перепинити оцей невблаганний рух.

Першого дня машина просунулась на сімдесят кроків. У печах було спалено незліченну кількість березового вугілля; в гуті палахкотів вогонь: там у величезних горщиках варили скло і підвозили його до машини. Дорога повільно повзла до палацу.

Наступного ранку граф Ліщинський скликав гостей. Ясновельможне панство бенкетувало цілу добу, витоптало на полюванні селянські ниви, зацькувало собаками підлітка, який нишком збирав гриби у панському лісі. А надвечір другого дня панські гайдуки для розваги шляхтичів приволокли до палацу двадцять найвродливіших кріпачок.

Прибігла до Івана Ганка. Криком кричала, що забрали її сестрицю-любоньку; що загине, бідолашна, знеславлена; благала, вимагала, щоб урятував Іван Марійку…

Ганка рвала на собі